Епілог. Нікуди не втечу

Суд відбувся в листопаді, у вівторок, коли перший сніг ліг на місто тонкою мокрою плівкою й одразу почав танути.

Він сидів на лаві в простій світлій сорочці, яку привезла Ліза, і слухав, як голос судді повільно, рівно зачитує слова, що більше не мали над ним влади: «визнав», «не заперечував», «надав розгорнуті свідчення», «враховуючи стан здоров'я та готовність до співпраці». Адвокат, молодий чоловік із напруженим обличчям, час від часу нахилявся до нього й шепотів: «Тримайтесь». Він кивав.

У залі було небагато людей. Ліза, бліда, у темному пальті. Дмитро, який приїхав сам, нікому не сказавши, і сидів у задньому ряду, дивлячись у підлогу. Пані Галина, у вовняній хустці, з торбою на колінах. Тамара Іванівна, яка так і не наважилась підійти, лише кивнула здалеку.

Світлана Ігорівна сиділа поруч зі своїм адвокатом, у тому самому довгому пальті. Вона не дивилась на нього. Лише одного разу, коли він говорив, стоячи за бар'єром, вона підвела очі й слухала до кінця. Не плакала. Не змінювалась в обличчі. Просто слухала, як слухають людину, що розповідає те, що ти вже знаєш, але ніколи не чула від того, хто це зробив.

Оксана не прийшла.

Вирок був такий, якого він очікував і якого боявся. Не найтяжчий, не найлегший: обов'язкове лікування, нагляд, обмеження, заборона наближатись до родини Соломії. Деякі речі, які він зробив, лишились у протоколах, і так вони й залишаться. Він не питав про терміни. Він запитав лише одне, коли його виводили:

— Чи можна мені передати листа матері?

— Через адвоката, — відповіли йому.

Конверт із тридцятьма сторінками передали того ж дня. Відповіді не було.

І не мало бути.

* * *

Вночі в палаті було тихо.

Відділення спало: за стіною сопів Петро Семенович, у коридорі глухо гудів холодильник біля сестринського посту, і час від часу лунали повільні, обережні кроки чергової. Матова плівка на вікні світилась блідим місячним світлом, і на стелі лежали довгі, розмиті смуги, схожі на сліди від води.

Він лежав на ліжку, закинувши руки за голову, й дивився в темряву. Не думав про суд, не думав про вирок. Просто лежав, дихав і рахував: вдих, видих, вдих, видих. Вікторія Андріївна казала, що це допомагає, коли в голові стає занадто гучно.

Було майже спокійно.

На тумбочці стояв мішечок із м'ятою й ромашкою, який дістала для нього пані Галина зі свого запасу. Біля нього лежала фотографія: яблуня, світла кофта, ямочка на щоці. Він дивився на неї щоранку й щовечора, не для покарання, як сказала Світлана Ігорівна, а щоб пам'ятати.

Лампа на столі була вимкнена. Він не просив її лишати.

Кроки він почув не одразу.

Спершу це був шерех, тонкий, ледь вловимий, схожий на звук шовку, що торкається підлоги. Потім ледь чутне дзеленчання, далеке, рівне, ніби хтось ніс у руках пучок маленьких дзвіночків. Потім легке, босе ступання в коридорі, повільне, без вагання, яке наближалось до його дверей.

Він не підвівся.

Лежав, дивлячись на смуги світла, і чув, як кроки зупинились біля порога. Постояли. Потім двері тихо, без скрипу, відчинились.

— Привіт, — сказала вона.

* * *

Вона була в білій сукні.

Тій самій, тонкої, напівпрозорої, з шарами тюлю й дрібними перлинками на ліфі. Волосся розпущене, русяве, довге. В руках букет засохлих білих квітів, перев'язаний стрічкою кольору слонової кістки. Обличчя біле, спокійне, дуже красиве.

Вона зайшла в палату, обережно ступаючи, і тюль тягнувся за нею, не торкаючись підлоги.

Він лежав нерухомо. Серце билося рівно. Він чекав страху, холодного поту, тієї дикої паніки, що колись гнала його вниз по сходах, але нічого цього не було. Лише тиха, глибока, дивна втома й спокій.

— Ти не втікаєш, — сказала вона.

— Ні.

— Чому?

— Бо немає куди.

Вона посміхнулась. Підійшла до ліжка, поклала букет на тумбочку поряд із мішечком із м'ятою й сіла на край матраца. Ліжко не просіло. Ковдра не змінилась. Лише холодом повіяло по ногах, легким, тонким, як подих із погреба.

— Це хороша відповідь, — промовила вона.

— Це правда.

— Саме тому.

Він повернув голову й подивився на неї. Вона була дуже близько. Він бачив кожну риску її обличчя: тонкі брови, ямочку на правій щоці, ледь помітний шрам на підборідді, який вона колись ховала під волоссям. Бачив мереживо на плечах, дрібні перлини, тонкі пальці, що лежали на колінах.

— Я знаю, що тебе тут немає, — сказав він.

— Знаю, що знаєш.

— Лікарка пояснила. Ти не привид. Ти не ти. Ти те, що я пам'ятаю.

— Так.

— Мені дуже шкода.

— Це не для мене.

— Знаю. — Він ковтнув. — Але все одно кажу. Так, щоб було сказано.

Вона мовчала. Потім, дуже тихо, не відводячи очей, промовила:

— Ти хочеш, щоб я пішла?

Він довго думав.

Раніше це було б простим питанням. Раніше він благав би, кричав би, затуляв вуха, лише б вона зникла. Тепер слова не йшли. Він бачив її обличчя, спокійне, мов у нічній воді, і розумів, що не хоче, щоб воно зникло. Не тому, що любить, і не тому, що боїться. А тому, що воно було єдиним, що лишилось від неї в цьому світі, крім фотографії, спогадів і кількох сторінок із чужою болем.

— Ні, — сказав він. — Я не хочу, щоб ти йшла. Лишайся, якщо хочеш.

Вона схилила голову на бік, як робила завжди, коли слухала.

— Ти ж розумієш, що це означає?

— Що?

— Що я буду тут щоночі.

— Розумію.

— Що ти ніколи не забудеш.

— Я й не хочу забувати.

— Що вона, — вона торкнулась пальцем до власної скроні, — ніколи нічого тобі не скаже. Ніколи не пробачить. Я лише образ.

— Я знаю.

— Тоді чому?

Він повільно підвівся, сів на ліжку, спершись спиною на подушку. Подивився на неї прямо, без захисту, без усмішки, без тієї привітної маски, яку носив півтора року.

— Тому що я не можу пробачити себе, — сказав він. — І не повинен. Але можу залишатися поруч із правдою. Це все, що в мене лишилось.

Вона дивилась на нього довго. Потім повільно, ніби обережно, підняла долоню й торкнулась його щоки. Холодна, легка, невагома.