Розділ 11. Коробка

Стрічка піддалась не одразу.

Вона була стара, пожовкла, зморщена, як шкіра на руках літніх людей, і при кожному русі ножа тріскалась короткими сухими звуками. Михайло сидів на краю ліжка, тримав коробку на колінах і розрізав її обережно, не поспішаючи, так, ніби це була не коробка, а повітряна кулька, готова луснути від найменшого дотику.

Годинник на тумбочці показував чверть на першу. У будинку було тихо. Десь далеко, мабуть, на першому поверсі, пробурмотіли двері, і знову настала тиша, глибока, холодна, як вода в колодязі.

Кришка піднялась.

Зверху лежав аркуш у клітинку, складений учетверо. Він був білий, чистий, без пилу, ніби його поклали вчора. Михайло розгорнув його двома пальцями.

Почерк був його. Він упізнав це відразу, ще до того, як зміг прочитати перше слово: дрібний, акуратний, трохи нахилений праворуч, із довгими хвостиками на «д» і «р». Той самий, яким він писав таблицю.

«Не відкривай.
Якщо відкрив, значить, ти вже готовий. Або вже не можеш інакше. Перше й друге однаково погано.
Вибач».

Більше нічого. Ні дати, ні підпису.

Він довго дивився на ці три рядки. Потім акуратно поклав аркуш на ковдру, поруч із собою, і подивився в коробку.

* * *

Спершу були фотографії.

Їх було кілька десятків: глянцевих, дрібних, десять на п'ятнадцять, перев'язаних вузькою гумкою. Гумка вже майже розсипалась і лишила на верхньому знімку тонку, глибоку смугу.

Він зняв її й почав перебирати.

На першому знімку була дівчина на зупинці. Вона стояла спиною до об'єктива, в світлій кофті, з русявою косою, переплетеною якось недбало, ніби її заплітали на бігу. Знімок був зроблений здалеку, крізь скло, бо по краях лежали розмиті відблиски. На звороті, дрібним знайомим почерком: «8:14. Зупинка біля банку. Чекала 6 хв».

Другий: вона в кав'ярні, за столиком біля вікна, з книжкою. Усміхалась комусь поза кадром. На звороті: «13:02. Обід. Салат + чай. Чаю без цукру, лимон. Мабуть, вдруге за тиждень».

Третій: вона виходить із під'їзду, з пакетом у руці. Четвертий: у парку, на лавці, годує голубів. П'ятий: біля яблуні в дворі, лицем до сонця, примружившись. Він упізнав цю яблуню: з телевізора. Той самий кадр, тільки раніше, ширший, без білої рамки. Шостий, сьомий, восьмий...

Скрізь вона була сама. Скрізь не знала, що її знімають. І скрізь на звороті йшли години, дрібні, скрупульозні, безпристрасні: «18:40. Магазин. Купила хліб, йогурт, дві цибулини. Довго вибирала сир». «21:15. Світло на кухні. Не лягає». «Ніч. Сидів під вікном. Бачив силует. Помахав. Не відповіла».

Він відклав стопку. Пальці були холодні й вологі, і від них на глянцевій поверхні лишились відбитки.

Там, на дні першої пачки, лежав знімок, який відрізнявся від інших: вона дивилась прямо в об'єктив. Не здивовано, не злякано, а так, ніби знала, що її зараз сфотографують, і навмисно подивилась. Очі в неї були великі, світлі, з тією напруженою прямотою, яка буває в людей, що довго терпіли й зрештою вирішили сказати вголос.

На звороті було написано: «Вона знає».

І нижче, іншим чорнилом, густішим: «Ну й нехай».

* * *

Під фотографіями лежав зошит.

Звичайний, шкільний, у клітинку, у зеленій обкладинці з потертими кутами. Михайло розгорнув його й відчув, як щось у животі повільно опускається вниз.

Це була таблиця.

Ліворуч дата, потім час, потім коротка колонка «подія», потім «де», потім «докази». Дрібний почерк. Скорочення: «С.» і «з.» і «Н. д.». Він дивився на сторінки, густо вкриті цифрами, і впізнавав кожну лінію, кожну букву, кожен розмір пробілів.

Це була його таблиця. Та, яку він склав у суботу. Та, яку роздер і викинув у сміття.

Тільки ця була старша. Паперу потьмяніли краї, чорнило вицвіло від часу, і на полях, де зараз стояли його сучасні нотатки, тут стояли інші: «Передав записку. Взяла», «Передав другу. Викинула, не читаючи», «Подзвонив. Не відповіла», «Подзвонив з іншого номера. Слухала мовчки сорок секунд».

Тридцять сторінок. Сорок. П'ятдесят.

Спершу це були дні, потім тижні. Потім місяці. Усе так само акуратно, у стовпчик, зі скороченнями. Він гортав і гортав, і чим далі йшов, тим коротшими ставали записи, тим дрібнішим почерк, тим більше було червоних підкреслень.

«Вона виходить із дому о 8:00. Я в машині з 7:40».

«Змінила дорогу. Здогадалась».

«Не відповідає. Не відповідає. Не відповідає».

«Піду до її роботи. Поговорю з начальником».

Він перечитав останній запис. Сторінка була вирвана, мабуть, у гніві: від неї лишився неохайний мереживний край. Але на наступній сторінці, зовсім чистій, лише посередині стояв один рядок, написаний такою нерівною рукою, що її було важко впізнати:

«Вона не розуміє, що я хочу для неї тільки добра».

Він знову поклав зошит. Руки тремтіли.

Хотілося встати, підійти до вікна, відчинити його, вдихнути холодного повітря. Але ноги не слухались, і він лишився сидіти, дивлячись на коробку, у глибині якої лежало ще дещо.

* * *

Листи були перев'язані блакитною стрічкою.

Стрічка не вицвіла. Вона була така ж яскрава, як у перший день, ніби її змінювали щороку. Під нею лежало кілька десятків конвертів, дрібних, білих, без марок. На кожному було виведено одне слово: «Соломії».

Він розгорнув перший.

Почерк круглий, похилий, синє чорнило.

Він знав цей почерк. Він бачив його тижнями: на записках під дверима, на аркуші під двірником, на звороті фотографії зі сходів. Тільки тепер, дивлячись на листи в руках, раптом збагнув те, чого не міг збагнути досі.

Це був його почерк.

Не той, дрібний, чіткий, інженерний, яким він писав таблиці й креслення. Інший, м'якший, зворушливий, майже дитячий. Той, який він ховав навіть від самого себе. Яким писав у юності листи дівчатам, яких ніколи не наважувався запросити на побачення. Тим почерком, що з'являвся тоді, коли він писав не головою, а серцем.

«Соломіє,

Не поспішай. Я просто хочу поговорити. Тільки п'ять хвилин. Я не прошу більше.