Розділ 7. Двері

Чашку він вилив у раковину ще до того, як зійшло сонце. Вимив, поставив на сушарку й не став про це думати. Є речі, на які в понеділок зранку немає часу. Двері він замкнув на обидва замки, смикнув ручку, як робив щодня, і пішов униз, і поки спускався, перелічував у голові справи: дзвінок замовнику, креслення від Дмитра, ліки для пані Галини, які треба забрати в аптеці до обіду. Звичайні справи. Він тримався за них, як за поручень.

Минулий вечір він пам'ятав уривками. Диван, лампа, її силует на тлі світла. Він спав так міцно, як не спав кілька тижнів, і тепер, виходячи з під'їзду в сірий ранок, відчував у тілі дивну легкість, схожу на ту, що буває після довгої хвороби. Хотілось вірити, що все вже позаду.

Автобус прийшов вчасно. Михайло сів біля вікна, притулився скронею до холодного скла й дивився, як повз пливе місто: мокрі дахи, голі липи, жінка з візком біля пекарні, хлопчик, який тягнув за руку бабусю до світлофора. Звичайний понеділок.

* * *

На роботі всі були зайняті, і це було щастя.

Тамара Іванівна з ранку вирішила, що бюро потребує порядку, і перекладала папки з одного стелажа на інший із виглядом полководця, який вирішує долю кампанії. Дмитро сидів із навушником в одному вусі, а другим слухав, як вона бурчить, і час від часу вставляв:

— Тамаро Іванівно, а це ж ми минулого тижня туди клали.

— Минулого тижня ми клали неправильно.

— А цього тижня правильно?

— Дмитре, не випробовуйте мене в понеділок.

— Я тільки уточнюю, чи ми готуємось до другого переселення народів, чи просто до третього.

— Ви, Дмитре, у мене вже на другому попередженні.

— А що, їх є третє?

— Ще не вигадала. Але для вас вигадаю.

Михайло засміявся разом з усіма, сів за стіл і відкрив креслення. У кабінеті пахло кавою й гарячим пластиком від принтера. За вікном крапав дощ, рівно, нудно, як метроном. Місце Оксани за перегородкою стояло порожнє: хтось уже прибрав звідти все, що лишилось, навіть наліпку з монітора, і лише світліша пляма на лакованому столі нагадувала про кружку з ведмедиком.

Він дивився на цю пляму довше, ніж треба.

Номер Оксани лишався в телефоні. Він знав, що не збирається їй телефонувати, і саме тому відкрив контакти й подивився на цифри. Хотів лише переконатися, що вона добралась до нової роботи, що все гаразд, що її не доводять до сліз у новому офісі. Звичайна людська турбота. Така, яку проявляють до колег.

Палець завис над зеленою кнопкою.

Він вимкнув екран, поклав телефон екраном донизу й узявся за олівець. Вона пішла, і тепер найкраще, що він може для неї зробити, це не нагадувати про себе. Він був упевнений, що саме так і слід. Найрозумніше й найпорядніше. Просто від цієї порядності чомусь стало гірко, як від проковтнутої таблетки.

— Михайле, — гукнула Тамара Іванівна. — Ви мені потрібні на хвилинку.

Він підвівся. Телефон лишився на столі, темний і мовчазний.

* * *

Вдень він відпросився в аптеку, взяв для пані Галини ліки за списком, купив собі пляшку води й повертався іншою дорогою, повз торговий пасаж, де на першому поверсі розташувався салон із довгою вітриною.

Він не збирався дивитись. Його ніколи не цікавили такі салони, у нього не було до них жодної справи. Але світло у вітрині було таке м'яке, а тканини такі білі, що очі самі пішли вбік.

У вітрині стояли три манекени. На двох були вечірні сукні, темно-сині й смарагдові. А на середньому, найвищому, біла.

Не ідеально біла, а з тим теплим відтінком, який буває в слонової кістки, з довгою спідницею з шарів тонкого напівпрозорого тюлю, що збирався внизу піною, як край хвилі. Мереживо на плечах, дрібні перлинки на ліфі. Манекен не мав обличчя, лише гладку овальну голову, і від цього сукня здавалась ще живішою, ніби в ній стояв хтось невидимий.

Він зупинився.

Чому, він не міг би пояснити. Просто ноги не пішли далі. У грудях щось повільно стискалось, не болем, а чимось подібним до того відчуття, коли на повному ходу втрачаєш рівновагу, ще не впав, але вже знаєш, що падаєш.

Раптом, без попередження, пахнуло воском. Не тим звичайним, парафіновим, що в церкві, а солодкавим, запаленим, як від дорогих свічок, які ставлять на столи під час свят. Слідом за запахом прийшов звук: хтось тяжко йшов сходами вгору, і кроки відлунювали в бетонній шахті, і десь високо над ними жінка кричала його ім'я. Не злобно, не різко. Безпорадно, на одній ноті, як кричать люди, які вже не вірять, що їх почують.

— Михайле! Михайле!

Він здригнувся. Навколо було денне світло, перехожі, торгова вулиця, і ніхто не кричав. Продавчиня у вітрині поправляла вішак. У склі відбивалось його власне обличчя: бліде, збентежене, з відкритим ротом.

Руки тремтіли. Він стиснув пляшку води так, що пластик хруснув.

— Втомився, — сказав він уголос, вперше за довгий час сам до себе. — Просто втомився.

Він відвернувся й пішов швидко, не озираючись. За спиною, там, у склі, біла сукня стояла нерухомо, мов чекала.

* * *

Додому він прийшов о шостій.

Спершу не зрозумів, що не так. Піднявся, дістав ключі, піднявся ще на півсходинки, і лише тоді побачив, що двері не такі, якими він їх залишив.

Нижня половина ручки висіла на одному гвинті, зісковзнувши вбік і відкривши голий металевий стрижень, з якого стирчав надірваний пружинний язичок. Навколо замкової щілини латунь була у світлих подряпинах, свіжих, з гострими краями, як від пилочки для нігтів, якою довго й терпляче ковиряли дірку. Одна з подряпин вийшла за межі накладки й залишила на фарбі довгу борозну.

Він стояв перед цим кілька секунд і слухав власне серце.

Потім, не торкаючись ручки, повільно спустився сходами вниз, до щитка. Там було тихо. Жодних слідів. Жодного брудного відбитка на плитці. Він вийшов на вулицю й подивився на свої вікна: темні, закриті, на кухні відблискувала фіранка.

Він піднявся знову. Дістав ключ. Замок піддався одразу, не заїдаючи, і це було гірше за будь-який скрип, бо означало, що хтось відкривав його недавно, чисто й вправно, а подряпини лишив для того, щоб він їх побачив.