Розділ 9. Усі знають

У п'ятницю вранці Дмитро не жартував.

Михайло зрозумів це ще з порога: той сидів за столом без навушника, із телефоном у руці, і навіть не підняв голови, коли відчинилися двері. У бюро стояла така тиша, що було чути, як гуде системний блок під столом Світлани з відділу замовлень. Світлана сиділа рівно, дивилась у монітор, і було видно, що екран їй цікавий не більше, ніж стіна.

— Доброго ранку, — сказав Михайло.

— Доброго, — відповіла Лариса Петрівна, не обертаючись.

— Ранку, — буркнув Дмитро.

Михайло зняв куртку, повісив на гачок, сів, увімкнув комп'ютер. Хвилину нічого не відбувалось. Потім Дмитро підвівся, підійшов, поклав телефон на його стіл екраном догори й сказав:

— Тобі краще на це подивитися. Бо краще від мене, ніж від когось іншого.

На екрані був відкритий районний чат: одна з тих груп у месенджері, де сусіди обговорюють відключення води, загублених котів і ремонт ліфтів. Група називалась «Наш двір», у ній сиділо чотириста з чимось людей, і Михайло теж був у ній, але ніколи нічого не писав.

Допис був зверху. Опублікований о четвертій двадцять ночі, з акаунта без аватарки, який називався «Небайдужа сусідка».

Спершу була фотографія. Він упізнав її з першого погляду: це був він, на ринку, минулої суботи, біля лотка з картоплею, з пакетом у руці й усмішкою, яка зазвичай траплялась йому на обличчі, коли він розмовляв із продавчинями. Знімок зробили здалеку, з телеоб'єктивом, так що край кадру розпливався, а він сам був різкий, чіткий, мов під мікроскопом.

Під фотографією йшов текст.

«Шановні сусіди! Хочу, щоб ви знали, що поруч із вами живе дуже приємна людина. Знайомтесь: Михайло, п'ятий поверх, четвертий під'їзд. Допомагає бабусям, носить сумки, завжди усміхається. Ідеальний сусід, правда?

А тепер запитайте у нього, чому він залишив попереднє місто. Запитайте, чому в нього немає друзів. Запитайте, куди зникають люди, які йому відмовляють.

Я не звинувачую. Я просто прошу бути уважними. Бережіть себе й тих, хто поруч».

Він прочитав. Потім ще раз. Нижче йшли коментарі, і вони вже перетворились на довгу сходинку з тридцяти двох відповідей.

«Ого. А це хто?»

«Знайомий типаж. У нас у попередньому будинку теж був один, милий, ввічливий. Потім виявилось».

«Не лякайте людей без доказів».

«А я давно помітила, що він дивно поводиться. Ніколи не запрошує в гості, на розмови особисті не йде».

«Дівчата, будьте обережні».

«Я його знаю, він завжди чемний! Дуже допоміг мені з покупками».

«Саме такі й найстрашніші».

«А що з ним не так? Поясніть нормально».

«Невже ніхто не бачить? Це ж очевидно».

І нижче, останнім, коментар від людини з прізвищем, яке Михайло знав: «Віктор, 3 пов.». Одне речення: «Давно треба було питати, звідки він узявся».

Михайло поклав телефон на стіл.

У цей момент він відчув тільки одне: рівну, глибоку порожнечу, ту, що буває після удару, коли ще не болить, але вже знаєш, що буде. Це не був гнів. Не було й страху. Скоріше щось схоже на здивування: що так швидко. Що так просто.

— Я це бачив уранці, — тихо сказав Дмитро. — Мені Світлана переслала. Я хотів тобі подзвонити, але подумав, що ти спиш. А потім вирішив, що краще очі в очі.

— Дякую.

— Ти як?

— Нормально.

— Миша...

— Серйозно, Дмитре. Нормально.

Дмитро постояв ще, перекладаючи ручку з руки в руку, і зрештою сказав:

— Я не вірю в цю маячню. Просто щоб ти знав.

— Знаю.

— Ну от.

Він пішов до свого столу, а Михайло, залишившись сам, відчув на потилиці погляди: Світлани, Лариси Петрівни, ще когось із сусіднього відділу, який зайшов за степлером і застряг біля дверей. Погляди не були ворожими. Вони були обережними, як погляди людей, які дивляться на щось, що, можливо, виявиться небезпечним.

* * *

Він не став вдавати, що нічого не сталось.

Зачинив двері, відкрив ноутбук і взявся за справу, як узявся б за будь-яке інше завдання: систематично, холодно, без зайвих емоцій. Відкрив профіль «Небайдужої сусідки». Акаунт зареєстровано три дні тому. Жодного друга, жодної фотографії, жодного іншого допису. Лише цей один, о четвертій двадцять ночі.

Фото. Він збільшив його, роздивився кожен піксель. Знімали з відстані метрів у тридцять, з боку вхідної арки, з-за вантажного візка, який стояв перед рядом лотків, і того ж ранку візок точно стояв саме там. Світло мало бути з-за лівого плеча фотографа, бо тіні на його куртці падали вправо. Значить, фотографувала людина, яка стояла між ним і виходом з ринку. Така, що знала, де він пройде.

Він записав це в нотатник. Рівним почерком, в стовпчик.

Тоді відкрив пошук і ввів нікнейм. Результатів не було. Спробував кілька варіантів: «Небайдужа», «небайдужа_сусідка», «нс_справедливість». Тут уже вийшло трохи: схожий акаунт залишав два місяці тому коментар під статтею про переслідування на одному із регіональних порталів. Один рядок: «Закон має захищати жертву, а не того, хто мовчить».

Він довго дивився на цей рядок.

Потім закрив вкладку. Закрив ноутбук. Розім'яв пальці.

За дверима щось грюкнуло, і чийсь голос сказав:

— ...та я ж кажу, дивіться, там усе написано!

Це була Світлана. Вона з кимось розмовляла в коридорі, пошепки, але з такою вірою у власні слова, що вони долітали й крізь двері.

— ...він, мабуть, колись когось переслідував...

— Світланочко, ну що ви, це ж просто чутки.

— Дим без вогню не буває.

Михайло сидів нерухомо. Він здригнувся лише тоді, коли в двері тихо постукали.

— Можна?

Це була Тамара Іванівна. Вона увійшла, зачинила за собою двері й навіть присіла на край його столу, чого ніколи раніше не робила.

— Ви бачили?

— Бачив.

— Мені подзвонили з головного офісу. Директор запитує, що це за історія в районному чаті й чи є вона правдивою.

— І що ви відповіли?

— Що я не коментую анонімні публікації. — Вона потерла перенісся. — Михайле, я не прошу вас виправдовуватись. Я просто хочу знати, чи є щось, що мені треба передбачити.