Розділ 8. Репутація

У суботу він вирішив узяти ситуацію в руки.

Так він сказав собі, стоячи на кухні о сьомій ранку з порожньою кавовою чашкою: або я керую цим, або воно керує мною. Він приготував на столі аркуш білого паперу, олівець, лінійку й почав розкреслювати таблицю.

Колонки вийшли чотири: дата, час, що сталося, де. Він дописав п'яту, «докази», і подумав, що слово звучить занадто офіційно, але лишив його. Потім взявся заповнювати.

Перша записка, під дверима, тиждень тому, вівторок: «Не поспішай. Я просто хочу поговорити». Друга: шоколадка у фользі. Третя: записка про те, що він не обідав. Смс о двадцять третій двадцять дві. Смс о шостій ранку. Камера на майданчику, нічого. Силует на вулиці, п'ятниця, сьома вечора. Силует у вікні навпроти, субота вночі. Ручка, понеділок. Подряпана машина, четвер. Записка під двірником. Фото в конверті.

Він писав дрібним акуратним почерком, у стовпчик, зі скороченнями: «Н. д.» для «невідома дія», «С.» для «смс», «з.» для «записка». Роздрукував на принтері в бюро таблицю фото, дорогою додому проїхав повз гараж, зробив знімок подряпини з трьох ракурсів, виміряв довжину рулеткою й вписав: «118 см, рівна, без відхилень». Просидів над цим пів дня, і коли закінчив, відчув дивне задоволення. Нічого не було зрозуміло, але все було впорядковано, і від цього спокійніше.

Папку з таблицею він поклав у шухляду письмового столу, під конверт із фото.

Потім дістав із кишені халата ключ.

Той лежав на долоні, крихітний, потьмянілий, із глибокою подряпиною на борідці. Михайло обійшов із ним усю квартиру. Спробував у замку шафи в передпокої, у замку балконних дверей, в шухляді письмового столу, у замку старої поштової скриньки, яку знайшов у комірці. Ключ не підходив ні до чого. Він був або занадто малий, або занадто довгий, або мав не ту форму бородки.

— Усі ключі до чогось підходять, — вимовив Михайло вголос.

Він повторив це, щоб почути, як воно звучить. Звучало погано. Він поклав ключ у кухонну шухляду, між ложками й ножами, і пішов гуляти.

* * *

У неділю ввечері в його двері постукали.

Він саме сидів із чаєм над недочитаною книжкою про оптимізацію інженерних мереж і не одразу розчув. Постукали вдруге, ніжно, двома пальцями, і лише тоді він підвівся, підійшов, глянув у вічко.

На майданчику, у світлій кофті, з великою каструлею в руках стояла Соломія.

Він відчинив. Спершу зняв ланцюжок, потім відімкнув обидва замки, а коли двері відчинилися, відчув, що змерз: від неї, а може, з майданчика, віяло прохолодою, наче з погреба.

— Привіт, — сказала вона. — Це суп. Я зварила.

— Суп?

— Гарбузовий. Із часником. Тобі треба їсти.

— Звідки ти знаєш, що я не їв?

— Я бачу, як ти ставиш чашку. Так ставлять, коли їдять тільки чай.

Він зніяковіло засміявся і відступив убік, пропускаючи її. Вона зайшла, пройшла на кухню, поставила каструлю на плиту, ввімкнула конфорку, відшукала в шафі тарілки. Рухалась упевнено, ніби не вперше була в цій кухні, хоча вони обоє знали, що це не так.

— Ти не мусиш, — сказав він.

— Я знаю. Але мені приємно.

Суп вийшов густий, золотистий, пахнув гарбузом, чебрецем і пригорілим часником, зовсім як у дитинстві, коли мама варила його по неділях. Михайло їв мовчки, тримаючи ложку обома руками, а вона сиділа навпроти, підперши щоку долонею, і дивилась.

— Смачно?

— Дуже.

— Я рада.

— А ти не їстимеш?

— Я не голодна. Я вже їла.

Вона замовкла, і він теж замовк, і кухня наповнилася тією вдячною тишею, яка буває між людьми, що давно разом.

— Мене на роботі зачепили, — сказав він раптом. Сам не знаючи, чому. — Ну, ще не зачепили. Але щось готується. Я це відчуваю.

— Що?

— Не знаю. Просто так буває: стоїш у кімнаті, і всі раптом замовкають. Тамара Іванівна дивиться трохи довше, ніж треба. Дмитро жартує трохи менше. Дрібні речі. Але я чую.

— Ти боїшся, що тебе будуть обговорювати?

— Боюсь, що почнуть вірити тому, що буде сказано.

Вона довго дивилась на нього.

— Люди дуже легко вірять поганому, — сказала вона. — Хорошому треба доводити роками. А поганому достатньо одного слова. Один раз сказали, і воно вже живе, ходить по кімнатах, сідає людям на плечі. Його не виженеш.

— Ти так говориш, ніби знаєш.

— Я знаю.

— Із досвіду?

— Усе, що я знаю, з досвіду, — відповіла вона й усміхнулась. Усмішка була така лагідна, що від неї защеміло в грудях. — Це нічого. Їж.

Він доїв. Вона помила тарілки, не слухаючи його протестів, витерла їх рушником, поставила в шафу, і вже біля дверей, коли він відчиняв, щоб випустити її, обернулась.

— Михайле.

— Так?

— А що, якщо вони праві?

— Хто?

— Люди. Колеги. Ті, хто скаже. Що, якщо в чомусь вони праві?

— У чому? — Він зупинився з рукою на ручці. — Я ж нічого не зробив.

— Звісно, — відповіла вона. — Звісно. Я пожартувала.

І пішла сходами нагору, до свого поверху, до дверей, на яких не було табличок. А він стояв і дивився їй услід, відчуваючи в грудях дивну порожнечу, схожу на дірку від вибитого зуба.

* * *

У понеділок о дев'ятій Тамара Іванівна зазирнула в кабінет і сказала:

— Михайле, зайдіть до мене. Коли будете вільні.

Він був вільний. Ввічливо закрив креслення, піднявся, пройшов через відкритий простір, де Дмитро щось друкував, не дивлячись на екран, а Лариса Петрівна з бухгалтерії саме виходила з кухні з тацею чаю, і всі вони, здавалось, на мить затримали рухи, коли він проходив повз.

Може, йому лише здалося.

Кабінет Тамари Іванівни був маленький, затишний, з вікном на двір, з поличками, на яких стояли керамічні слоники, подаровані за тридцять років роботи, і з великим фікусом у кутку, який вона любовно називала «наш сторожовий». Вона сиділа за столом, склавши руки на папці, і виглядала втомленою.

— Сідайте.

Він сів.

— Михайле, я скажу прямо. У мене лежить лист.

— Який?

Вона відкрила папку й поклала перед ним аркуш. Звичайний, формату А4, друкований. Жодної печатки, жодного підпису, жодної адреси відправника. Просто чотири абзаци тексту рівним шрифтом.