Розділ 3. Хто пише

Суботу Михайло почав із господарської крамниці на розі, де продавець із сивими вусами й татуюванням якоря на передпліччі дивився на нього як на старого знайомого.

— Знов щось зламалось?

— Ні. Цього разу навпаки. Мені потрібно, щоб хтось дивився.

— На що?

— На двері.

Продавець без зайвих запитань витяг з-під прилавка коробку з написом «Цифрове вічко. З нічним режимом». Михайло розплатився, подякував і вже на порозі почув у спину:

— Це від злодіїв чи від жінок?

— Від жартів, — відповів він. — Мені просто хтось пише записки.

— О, — сказав продавець із розумінням. — Тоді точно від жінок.

Він усміхнувся й вийшов. На вулиці було холодно й прозоро, пахло мокрим листям, і чийсь велосипед із дзвінком промчав повз нього, як маленька радісна гроза.

Удома він розклав інструменти на розстеленій газеті, висвердлив акуратну дірку в дверному полотні, провів тонкий кабель і прикрутив крихітну камеру так, що з майданчика її майже не було видно. Робив усе не поспішаючи, перевіряючи кожен виток. Руки знали, що робити, і це заспокоювало.

— Ти що, готуєшся до облоги?

Він не здригнувся, але викрутка в руці все-таки ковзнула. Вона сиділа на сходах, у тій самій світлій кофті, з книжкою на колінах, і дивилась на нього так, ніби дивилась уже давно.

— Привіт. Не чув, як ти прийшла.

— Я тихо ходжу.

— Я помітив.

— Це для записок? — вона кивнула на камеру.

— Для спокою, — сказав він. — Якщо хтось підкидає під мої двері папірці, я хочу знати, хто.

— А якщо побачиш і розчаруєшся?

— У чому?

— У тому, хто це.

— Тоді принаймні буду знати.

Вона ковзнула поглядом по його руках, по викрутці, по акуратно закрученому дроту.

— Ти боїшся?

— Ні. Просто не люблю, коли за мною ходять.

— Чому?

— Бо це неприємно. Коли хтось дивиться, а ти не знаєш хто.

— А якщо людина просто хоче бути поруч?

— Тоді нехай підійде й скаже. А не підкрадається.

Вона мовчала хвилину, перегортаючи кутик сторінки.

— А якщо вона вже говорила?

— Що?

— Якщо вона вже просила, а їй не відповіли.

Він повернув голову. Щось у її голосі змінилось: не різко, а так, ніби хтось притишив лампу. Вона дивилась не на нього, а кудись у простір між ним і дверима.

— Тоді... — він запнувся. — Тоді вона мала б сказати ще раз.

— Мабуть, — сказала вона. — Мабуть.

Вона підвелась, обтрусила кофту й пішла вниз. Він дивився їй услід і відчував, що розмова скінчилась не там, де мала б, ніби хтось відчинив двері й лишив їх прочиненими.

* * *

Другу записку він знайшов у неділю вранці.

Камера мигала зеленим вогником. Він відчинив двері й мало не наступив на пакет, що лежав на килимку. Паперовий пакет, звичайний, із крафтового паперу, акуратно підклеєний знизу. Усередині були плитка темного шоколаду й аркуш у клітинку, складений учетверо.

Той самий круглий почерк. Те саме синє чорнило.

Ти знову не обідав. Це шкідливо. Я піклуюся про тебе.

Він стояв на порозі, стискаючи записку, і відчував, як від потилиці вниз, повільно, як вода по склу, повзе щось холодне й чуже. Піклуюся. Слово було таким теплим, що від нього хотілось умитись.

Він повернувся в квартиру, сів за стіл і відкрив ноутбук, де зберігався запис із камери. Перемотав на ніч: три, чотири, п'ять годин ранку. Порожній майданчик, зеленкуваті стіни, сходи, що губились у тіні. Жодної руки, жодного силуету. Лише о три дванадцять на секунду щось блимнуло, ніби хтось провів по об'єктиву ліхтариком, і на екрані з'явилась тонка біла смужка.

Потім знову тиша.

Він перемотав назад. Подивився ще раз. І ще.

Дешева камера. Нічний режим, мабуть, збоїть. Така версія була правдоподібна, і він вхопився за неї, як за поручень. Нічого страшного. Хтось дуже обережний, дуже тихий, знає, куди ставити ногу. Або проводить рукою по об'єктиву, щоб його не було видно.

Він відламав шматок шоколаду, не розглядаючи, поклав у рот і відчув гіркоту, яку не любив. Він ніколи не їв чорний шоколад.

Потім виплюнув у раковину, вимив рот і довго стояв, дивлячись, як по білій емалі стікає вода.

* * *

У понеділок вранці він прийшов до бюро раніше за всіх і сидів за столом, дивлячись на екран, де був відкритий файл, якого він не бачив.

Дмитро з'явився о дев'ятій із двома стаканчиками, і вигляд у нього був такий, ніби він знову не виспався.

— Тримай. Я вирішив сьогодні принести тобі каву. Для різноманіття.

— Дякую. Я вчора купив камеру на двері.

— Правильно. Я б теж купив, якби хтось писав мені записки.

— Ти не думаєш, що це...

— Що?

— Хтось із наших.

Дмитро відставив стаканчик і подивився на нього уважно, без звичного жарту.

— У нас хтось є, хто може?

— Не знаю. Але хтось знав, що я не обідав. Хтось знає мій графік.

— Ти ж сам усім розповідаєш про свій графік.

Це було правдою. Михайло відкрито, радісно, без жодного зла розповідав усім про свій день, бо вважав, що світ любить того, хто нічого не приховує. Він замовк і втупився в каву.

Оксана підійшла до нього тоді, коли всі пішли на обід.

Вона стояла біля його столу, стискаючи в руках якусь папку, і не дивилась йому в очі.

— Михайле, можна запитання?

— Звісно.

— Ви не могли б... — вона зупинилась. — Ви не могли б не стояти завжди біля мого автобуса?

Він замовк. Не від провини, а від подиву.

— Прошу?

— Я не звинувачую, — швидко сказала вона. — Просто... двічі вже було. Я розумію, що це випадково. Але мені так... неспокійно.

— Оксано, — сказав він м'яко, і голос його був такий лагідний, що йому самому стало дивно. — Я живу в тому районі. Коли виходжу, іду тією самою дорогою. Мені й на думку не спадало, що це може лякати. Вибач.

— Нічого, — вона кивнула, не піднімаючи очей.

— Може, це ти мені пишеш записки? — спитав він раптом, наполовину жартома. — Я б зрозумів, якби так.

Вона відсахнулась. Не різко, а ледь помітно, ніби хтось штовхнув її під лікоть.