Розділ 2. Сусідка

У п'ятницю він приніс пані Галині прокладку, і вона зустріла його так, ніби чекала цілий тиждень, хоч ніколи б у цьому не зізналась.
— Я ж казав, що принесу.
— Усі так кажуть.
— А я приношу. У цьому вся різниця між «усі» і «я».
Кран у неї капав ще з весни, рівно й упевнено, як годинник, що відлічує чужий час. Михайло перекрив воду, розібрав вентиль на газеті, яку для цього розстелила пані Галина, і виклав болтики в рівний ряд, мов хірург свої інструменти. Мурзик сидів поруч і дивився з виразом клієнта, якого обманюють у ремонтній майстерні.
— Де ти цього навчився? — спитала вона.
— У батька. Він усе лагодив у нас вдома. Казав, що зламане краще за нове: його ще можна врятувати.
— Мудро.
— Він багато чого казав. Я не завжди слухав.
Вона подивилась на нього довше, ніж зазвичай. Він повернувся до крана, і за хвилину вода пішла рівно, без стуку. Пані Галина заварила чай, дістала з буфета печиво, яке пекла ще «за часів, коли був чоловік», і поставила на стіл два горнятка з вишнями.
— Пані Галино, а в квартирі навпроти мене хтось оселився? — спитав він, помішуючи цукор. — Я нещодавно зустрів на майданчику дівчину.
— Навпроти? — вона похитала головою. — Там ніхто не живе. Років зо три, а то й більше. Хазяї за кордоном, ключі в племінника, а племінник у нас не з'являється.
— Може, орендарі.
— Орендарі шумлять. Я б почула.
— Тоді хтось у гості приїхав.
— Може, — сказала пані Галина й відкусила печиво. Так кажуть «може», коли не хочуть сперечатись.
Він допив чай, подякував, глянув на годинник. Мурзик провів його до дверей і ще раз ткнувся лобом у ногу, як свідок, що нічого не бачив, але все запам'ятав.
Увечері на майданчику між четвертим і п'ятим поверхом хтось сидів на сходах.
Він почув її ще з прольоту: шурхіт сторінки, не більше. Вона сиділа з книжкою на колінах, підібгавши ноги, у тій самій світлій кофті, і здалась йому такою, що тут була завжди, як тінь від поручня.
— Добрий вечір, — сказав він.
— Добрий. Не бійся, я не підстерігаю. Просто в мене лампа в квартирі перегоріла, а тут краще видно.
— Тоді я перепрошую, що заважаю.
— Не заважаєш.
Він не знав, чи йти далі, чи зупинитись. Зупинився. Вона закрила книжку, затиснувши між сторінок палець.
— Ти завжди так пізно вертаєшся?
— Зазвичай раніше. Сьогодні в пані Галини кран лагодив.
— Ти лагодиш крани?
— І замки, і двері, і розетки. Не за гроші. Просто так складається, що в мене хтось завжди просить, а відмовити я не вмію.
— Це недолік чи чеснота?
— Хто його знає. Залежить від того, хто просить.
Вона засміялась, і сміх у неї був короткий, трохи хрипкий, як у людини, що давно не сміялась і ще не вирішила, чи варто. Михайло усміхнувся у відповідь, сам того не помітивши.
— Ти недавно тут? — спитав він.
— Нещодавно. Усе так швидко вийшло. А ти?
— Рік із чимось. Приїхав з іншого міста.
— Утікав?
Питання було легке, майже жартівливе. Михайло відповів тим самим тоном:
— Починав спочатку.
— А, — сказала вона. — Це схоже.
— Хіба?
— Трошки.
Вони постояли ще кілька хвилин. Говорили про те, чому восени в цьому районі завжди пахне мокрим листям і хлібом із пекарні на розі, про те, що найкращі сирники в місті подають у кав'ярні без вивіски, про книжки, які вона не може дочитати, бо «в них усе занадто пояснюють». Вона мало говорила про себе, і він не розпитував, бо йому було добре просто слухати.
— Як тебе звати? — спитав він наприкінці. — Я Михайло.
— Знаю.
— Звідки?
— Ти сказав, коли ми зустрілись першого разу, — вона знизала плечима. — А я скажу тобі своє потім. Іншим разом.
— Чому не зараз?
— Бо так цікавіше. Спробуй вгадати.
— Олена?
— Ні.
— Марина.
— Ні.
— Ірина, Юлія, Катерина?
— Ні, ні, ні, — вона закинула голову, і в світлі лампочки, що ледь жевріла, її шия здалась дуже тонкою. — Не вгадаєш, не старайся.
Він усміхнувся, але всередині щось звузилось, як зіниця від різкого світла. Ніби це був не жарт, а відповідь, яка вже колись лежала в ньому й яку він не міг дістати.
— Тоді доведеться чекати, — сказав він.
— Чекати вмієш?
— Не дуже.
— Навчишся, — сказала вона й додала так легко, що не зрозуміло було, жарт це чи ні: — Це корисно.
Вона підвелась, обтрусила кофту й пішла вниз, а він ще довго стояв, слухаючи, як шурхіт її кроків слабшає, і дивувався, чому на сходах так порожньо, коли вона вже пішла.
У понеділок у Тамари Іванівни був день народження.
Про це не знав майже ніхто. Вона сама нікому не казала, а в календарі на кухні бюро стояла лише нелюбима дата квартального звіту. Але Михайло знав. Він зробив пару запитань між іншим, запам'ятав відповіді, і вже в четвер замовив торт у кондитерській біля вокзалу, де його впізнавали й ніколи не питали, який саме.
— «Київський», — сказав він продавчині. — І дві свічки: п'ятірку й дев'ятку.
— Комусь виповнюється п'ятдесят дев'ять?
— Тихіше, будь ласка. Це секрет.
У понеділок о дев'ятій, коли Тамара Іванівна відчинила двері бюро й побачила торт на своєму столі, а навколо нього Дмитра зі скатертиною замість серветки, вона зупинилась на порозі й нічого не сказала.
— З днем народження! — гукнув Дмитро. — Ми тут довго ховались.
— Звідки ви... — почала вона, і голос її злегка здригнувся.
— Це все він, — Дмитро кивнув на Михайла. — Я тільки співаю.
— Співає він жахливо, — підтвердив Михайло. — Але з душею.
— П'ятдесят дев'ять, — прочитав Дмитро вголос, нахилившись до свічок. — Ого. А виглядаєте на сорок п'ять.
— Звідки ви знаєте мій вік? — Тамара Іванівна перевела погляд на Михайла.
— Ви колись згадали, що у вісімдесят п'ятому їли «Київський» на випускному, — відповів він. — Я порахував.
— Господи, — сказала вона, і очі її заблищали. — Я й сама не пам'ятаю, що казала.
— Зате я пам'ятаю, — сказав він просто.
Вона засміялась, потім притиснула долоню до рота, потім обійняла його, швидко й незграбно, як обіймають людей, до яких не звикли. Дмитро аплодував. Хтось із сусіднього кабінету заглянув дізнатись, що відбувається, і залишився на шматок торта.
Лише Оксана стояла трохи осторонь, із паперовою тарілкою в руках.
Михайло помітив це не одразу. Раніше вона приходила з боку зупинки чотирнадцятого автобуса, а сьогодні зайшла з іншого кінця двору, від сорок другого. Він запам'ятав, бо запам'ятовував усе. Мабуть, переїхала, подумав він. Нова квартира, інший маршрут, нічого особливого. Він усміхнувся їй через кімнату, вона усміхнулась у відповідь. Але усмішка в неї була така, як у людини, що відповідає ввічливо, бо інакше незручно.
— Слухай, — спитав Дмитро, коли всі розійшлись по місцях і вони лишились удвох біля кавоварки, — а в тебе внутрішня табличка з іменами, чи що?
— Просто люди цікаві.
— Просто люди цікаві, — передражнив Дмитро й пішов до свого столу.
Михайло засміявся, налив собі кави й повернувся на місце. Але, сідаючи, помітив, що не може згадати, про що щойно думав: ніби в його голові стояла чужа шафа, яку колись відчинили й одразу зачинили.
У вівторок надвечір пішов дощ, і він повертався додому з парасолею, яка не рятувала від косого вітру. На майданчику його вже чекали.
Вона стояла біля свого вікна, дивилась на двір, і дощ малював по склу довгі сірі смуги.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — не обертаючись.
— Ти завжди так стоїш?
— Як?
— Ніби чекаєш.
— Може, й чекаю, — вона повернулась. Обличчя в неї було трохи втомлене, але очі світлі. — Ти змок.
— Трошки. Хочеш чаю? У мене є зелений із жасмином. Гарячий. Можу принести.
— Я не п'ю зелений, — сказала вона. — Лише чорний, без цукру, з лимоном.
— Я так і думав.
— Правда? Чому?
— Не знаю, — сказав він і справді не знав. Слова вийшли самі, як вода з пробитої труби. — Здалося.
Вона довго дивилась на нього. Потім усміхнулась, повільно, куточком губ.
— Дивно. Ти дивний, Михайле.
— Мені часто це кажуть.
— Це не докір.
Він стояв із парасолею, з якої стікала вода, і відчував, як під ногою вгинається підлога, ніби хтось тихо надавив на неї знизу. Не страх, а щось незручніше: так буває, коли заходиш у знайому кімнату й не можеш збагнути, що в ній змінилось.
— Заходьте на чай, — сказав він. — У мене є лимон. Звичайний, не жасминовий.
— Не сьогодні.
— Коли?
— Коли буде час.
Вона глянула на свої двері, і він раптом помітив, що в неї в руках немає ні ключів, ні телефона, ні торби. Мабуть, вийшла на хвилинку, подумав він. Постояти біля вікна, подихати.
— Добраніч, Михайле.
— Добраніч.
Вона зайшла до квартири, і двері зачинились без звуку.
У середу вдень він побачив її з вікна бюро.
Він стояв біля підвіконня з паперовим стаканчиком кави, дивився на вулицю, де автобус якраз розвантажував людей, і серед них, на зупинці навпроти, між двома жінками з сумками помітив світлу кофту. Жінка стояла нерухомо, підвівши голову, і дивилась прямо на його вікно.
Він усміхнувся. Підняв руку.
Автобус закрив зупинку, густо випустивши чорний дим, а коли від'їхав, на тротуарі нікого не було.
— Що там? — спитав Дмитро, підійшовши ззаду.
— Нічого. Здалось.
— Дівчина?
— Ні, — сказав Михайло, і голос у нього був спокійний. — Просто хтось схожий на знайому.
— Знайому, — сказав Дмитро й підняв брову. — Цікаво. Скільки в тебе всього знайомих, виявляється.
— Менше, ніж ти думаєш.
Він допив каву й повернувся до роботи. Та до кінця дня двічі підходив до вікна, і двічі зупинка внизу була порожня.
Записку він знайшов у четвер уранці.
Вона лежала на килимку, складена вчетверо, звичайний аркуш у клітинку, вирваний із зошита. Він підняв її, думаючи, що це реклама чи рахунок, розгорнув і прочитав.
Не поспішай. Я просто хочу поговорити.
Почерк був круглий, трохи нахилений праворуч, охайний, із тією особливою акуратністю, яка буває у людей, що довго пишуть від руки. Чорнило синє, трохи розмите на останньому слові, ніби на нього капнули. Він повернув аркуш, але на звороті було чисто.
Стояв хвилину на порозі, потім заніс записку на кухню й поклав на стіл. Дивно, але вона була тепла, ніби її тримали в кишені.
Мабуть, Дмитро, подумав він. Його гумор. Приніс уночі й підкинув.
— Ні, — сказав Дмитро, коли Михайло показав йому записку в обід. — Я такого не писав. Мій почерк, як слід від курячої лапи. А це красиво. Хто це тобі?
— Не знаю.
— Таємна шанувальниця, — Дмитро потер руки. — Нарешті. Я думав, ти святий.
— Я не святий.
— Усі так кажуть.
Михайло усміхнувся, склав записку й сховав у кишеню піджака. Але вдень, у тихі хвилини, дістав її знову й знову дивився на круглі літери. Було в них щось, що він не міг назвати: наче він колись бачив цей почерк і навіть тримав його в руках, а тепер забув, де саме.
Увечері він зустрів її на сходах.
— Хтось залишив мені записку, — сказав він, не знаючи, навіщо.
— Яку?
— «Не поспішай. Я просто хочу поговорити».
— Мабуть, хтось тебе дуже хоче почути, — сказала вона, і голос її був дуже м'який. — Тобі треба слухати, Михайле. Іноді люди пишуть тоді, коли їх уже ніхто не чує.
— Це ти написала?
— Я?
Вона всміхнулась. Усмішка була така відверта й така звичайна, що він відчув, як ніяковіє.
— Ні, — сказала вона. — Але я б, мабуть, могла.
Смс прийшло в п'ятницю, о двадцять третій сорок сім.
Він лежав у темряві й не спав. Дощ барабанив по підвіконню, десь у сусідів вмикався й вимикався холодильник. Телефон блимнув на тумбочці, і екран осяяв стелю тонким блакитним колом.
Невідомий номер.
Світло в тебе вже згасло. Але ти не спиш. Я теж.
Він сів на ліжку. Перечитав. Потім ще раз. Серце вдарило двічі й швидко, як стук у двері.
Він набрав:
Ви помилились номером.
Відповідь прийшла за секунду, ніби на тому кінці чекали, тримаючи палець над екраном.
Ні.
Михайло відклав телефон на ковдру. Дивився на нього, поки екран не згас і кімната знову стала темна. У голові було порожньо, як у пересохлій ванні.
Просто чийсь жарт. Просто чиясь самотність. Вона минеться.
Він заблокував номер.
Телефон мовчав довго. Хвилин десять, п'ятнадцять. Дощ слабшав, і в квартирі стало так тихо, що чутно було, як у сусідній кімнаті поскрипують дверцята шафи.
Потім екран знову засвітився.
Інший невідомий номер.
Добраніч, Михайле. Я нікуди не поспішаю.