Розділ 6. Силует

Він прокинувся на дивані, у светрі, з телефоном на грудях. Світанок за вікном був сірий, із жовтуватим відтінком, як зів'ялий лист. У квартирі стояла така тиша, яка настає після крику: не просто відсутність звуку, а його відлуння, що ще трохи висить у кутах.

Михайло полежав, дивлячись у стелю. Шия затекла, у роті було гірко, а в голові, як у кімнаті після виїзду гостей, лишився безлад: уламки вчорашніх слів, перекинуті стільці, брудні склянки. Він пам'ятав, як стояв на майданчику й говорив із дверима. Пам'ятав свій голос, чужий, надтріснутий. Пам'ятав, що останнє питання, яке він кинув у порожнечу, було не питанням, а майже докором.

Він сів, потер обличчя долонями й подумав, що людині тридцяти двох років, з нормальною роботою, вищою освітою й пристойною репутацією, не годиться кричати на двері.

Потім підвівся, пішов в передпокій і подивився у вічко: порожній майданчик, жовтий квадрат світла від лампи. Відчинив. Килимок чистий, без папірців, без пакетів, без шоколадок у фользі. Двері навпроти мовчали, і він постояв перед ними так, як стоять перед вікном людини, що вчора пішла й не повернулась.

Постукав двічі, легко, кісточками пальців.

Нічого.

Це був перший ранок за кілька тижнів, коли йому нікуди було піти. Він не здогадувався, наскільки звик до того, що десь поруч є хтось, до кого можна підійти, поки не опинився на порожньому майданчику з порожніми руками.

Він замкнув свої двері, смикнув ручку, як робив щодня, і пішов униз, до автобуса.

* * *

П'ятниця була останнім днем Оксани.

Тамара Іванівна з самого ранку жила в тому особливому стані діяльного хвилювання, який нападав на неї перед будь-якою подією, де потрібно було когось проводжати, вітати або поминати. Вона замовила дві піци з різних місць, бо не могла вирішити, яка краща, купила торт із заварним кремом і вручну, олівцем на лінованому аркуші, склала список тостів.

— Ви, Дмитре, говорите про її роботу, — інструктувала вона, розкладаючи серветки. — Тільки без своїх жартиків.

— Я без жартиків не вмію, Тамаро Іванівно. У мене їх тільки сім штук, і всі вживаються.

— Тоді вживайте мовчки.

— Це вже буде не тост, а мінута мовчання.

— Дмитре.

— Мовчу. — Він підняв руки догори. — Мовчу, як риба на льоду.

Михайло стояв біля вікна й розставляв паперові тарілки в рівні стопки, бо потрібно було чимось зайняти руки. Він склав ці тарілки в такий акуратний стовпчик, що Тамара Іванівна глянула на нього довгим поглядом і сказала:

— Михайле, ви мене лякаєте своєю охайністю. Нормальна людина стопку нахиляє.

— Я виправлюсь.

— Не треба. Це ж краса. Просто дивно.

Оксана зайшла о другій.

Вона була в простій білій сорочці й чорній спідниці, з волоссям, зібраним у низький хвіст, і з коробкою під пахвою, куди вже склала свої речі: кружку з ведмедиком, нотатник, маленький кактус у горщику, зарядку. Коробка була легка. Три з половиною місяці стажування вмістились у неї без залишку.

— О, наша іменинниця! — вигукнула Тамара Іванівна. — Сідай, сідай. Ми тебе тут уже півгодини виглядаємо.

— Я ж вчасно, — всміхнулась Оксана.

— Для нас ти вчасно в будь-який час.

Усі розсілись у переговорній навколо довгого столу, на якому стояв торт, піца, пластикові стакани й кругла фіалка в горщику, обгорнутому золотою фольгою. Тамара Іванівна встала, постукала виделкою по склянці, і шум вщух.

— Дорогі колеги, — почала вона. — Ми зібрались тут з приводу не дуже веселим, але необхідним. Оксана нас залишає.

— Не помирає, — буркнув Дмитро.

— Дмитре.

— Мовчу.

— Оксана прийшла до нас у червні, зелена, як огірок, — вела далі Тамара Іванівна, з усмішкою, яка робила її на десять років молодшою. — Вона не вміла відрізнити проєкт від ескізу, не знала, куди ставити штамп, і мало не віддала замовникові чужі розрахунки. Але у неї було те, чого не навчиш: очі, які бачать, і руки, які вчаться. Я пишаюся, що ми були першим місцем, де вона спробувала себе. Ти, Оксано, не кидаєш нас. Ти перелітаєш далі, а гніздо лишається. І гніздо буде завжди раде тебе бачити.

Дмитро піднявся й, як було велено, говорив про роботу. Він розповів, як Оксана вперше переплутала папки з кресленнями, як він пообіцяв навчити її користуватись плотером, а натомість надрукував на ньому мапу їхнього кабінету з позначкою «тут живе кава». Усі сміялись, і Оксана теж сміялась, червоніючи, прикриваючи рот долонею.

Потім слово взяв ще хтось із сусіднього відділу, потім бухгалтерка Лариса Петрівна, яка принесла домашній пиріг і довго розповідала, що її внучка теж вчиться на архітектора, і що це дуже складно, але ж які гарні пропорції. Оксана кивала, дякувала, знову кивала. Вона всміхалась усім, але так, як усміхаються люди, що вже наполовину не тут.

Михайло говорив останнім.

Він не готував промови. Тамара Іванівна глянула на нього, і всі повернулись, і довелось встати. Він тримав паперовий стакан із водою й раптом не знав, куди подіти пальці.

— Я просто хочу сказати, що працювати поруч із тобою було легко, — почав він. — Ти не боялася питати. Це важливо, бо більшість людей воліють краще помилитись, ніж зізнатись, що не розуміють. А ти питала. І вчилась швидко. Ти все вмієш. Тобі просто треба повірити в це самій.

Він не додав нічого. Хотів сказати ще кілька слів, добрих, простих. Але побачив, як Оксана дивиться на нього: уважно, напружено, мов на людину, яка підійшла надто близько до краю води.

— Дякую, Михайле, — сказала вона.

Він кивнув і сів.

Подарунком була гравірована ручка в чорному футлярі й набір листівок із видами міста, за які зібрали гроші всім бюро. Михайло вніс свою частку заздалегідь, у конверті, що йшов по колу, і не підписав. Так вирішив: хай вона не знає, хто скільки дав. Хай думає про подарунок як про загальний, теплий, не прив'язаний ні до кого.

Коли торт був з'їдений, а пляшки з лимонадом спорожніли, Оксана почала збиратись. Вона обійшла всіх по черзі. Обняла Тамару Іванівну, яка шморгала носом і вдавала, що це від протягу. Потиснула руку Дмитрові, який сказав: «Дзвони, якщо що, я ж не зовсім пропаща людина». Поцілувала в щоку Ларису Петрівну.