Розділ 1. Добра людина

Пані Галина з другого поверху мала три принципи: не довіряти ліфтам, не пускати кота на балкон і ні в кого нічого не просити. Третій порушувався щоранку о пів на восьму, коли внизу грюкали двері під'їзду й сходами легко здіймалися чоловічі кроки.
— Давайте сюди, — казав Михайло, ще не бачачи, що в неї в руках.
— Та я сама.
— Звісно, самі. Просто мені по дорозі.
Йому було не по дорозі. Він жив на п'ятому, і щоб узяти в неї торбу з картоплею, треба було спуститися на цілий проліт, а потім піднятися знову. Але пані Галина цього не рахувала, а він ніколи не нагадував.
Сьогодні торба була важка, а двері заїдало. Він поставив її на килимок, прикрив долонею замок, прислухався до нього так, як слухають серце, і дістав із кишені маленький балончик із мастилом.
— Ви завжди ходите по чужих квартирах із мастилом?
— Тільки по тих, де заїдає. Це мій спосіб знайомитись із людьми.
— Ми знайомі пів року.
— Тоді мені давно слід було його принести.
Вона розсміялась і, сама того не помітивши, відступила від порога, пропускаючи його всередину.
Там пахло ваніллю й старими книжками. На підвіконні, як біла подушка, лежав кіт Мурзик, найпідозріліша істота у світі, що дивилась на кожного гостя з виразом податкового інспектора. До Михайла він підійшов сам, потерся об гомілку й ляснув хвостом об шафу.
— Зрадник, — сказала пані Галина. — Мені на коліна лізе лише по неділях.
— Це я йому рибу носив.
— Ти носив моєму коту рибу?
— Один раз. Він запам'ятав.
Вона похитала головою, але очі в неї блищали. Михайло налив води в котячу миску, перевірив, чи не тече кран на кухні («Тече. У п'ятницю принесу прокладку»), і вже на порозі, наче між іншим, додав:
— А в четвер у вас лікар о десятій? Я візьму відгул, підвезу.
— Звідки ти знаєш про лікаря?
— Ви ж казали.
— Я казала?
— Мабуть, десь на сходах, — він усміхнувся. — Пам'ять у мене на чужі справи. Заважає жити, але корисна.
Вона махнула рукою, і цього було досить.
Проєктне бюро містилось у колишній дитячій поліклініці, і хоч нову вивіску вже півроку обіцяли, на дверях усе ще висів малюнок зайчика з градусником. Робочий день починався о дев'ятій, але о восьмій п'ятдесят Михайло вже стояв біля кавоварки з п'ятьма стаканчиками.
— Тамаро Іванівно, з молоком, без цукру. Дмитре, подвійний, і не дивись так, я знаю, що вночі ти знову «грав у футбол» до другої.
— Це була не гра, це було свято.
— Це була гра. Вона закінчилась програшем, бо в тебе очі як у кролика. Оксано, тобі лате. Я не знав, чи ти любиш лате, тому взяв і лате, і капучино.
Нова практикантка Оксана ніяково взяла обидва стаканчики й пробурмотіла подяку. Вона працювала тут два тижні й ще не навчилась заперечувати людям, які були до неї добрі. Дмитро спостерігав за цим із відвертою заздрістю.
— Слухай, — сказав він, коли Михайло сів за стіл, — ти хоч раз у житті забув чийсь день народження?
— Ні.
— Це ненормально.
— Це від самотності. Я ж один, от і заповнюю час вами.
Усі засміялись, і Тамара Іванівна, яка рідко сміялась, сказала, що якби її колишній чоловік мав хоч половину такої уваги, вона б, мабуть, не стала колишньою дружиною. Михайло слухав, схиливши голову, і вигляд у нього був такий, ніби йому водночас і ніяково, і приємно.
Він був тут новий. Прийшов торік у вересні з «іншого міста, там було складно». Ніхто не розпитував. Люди взагалі рідко розпитують тих, хто не заважає.
Увечері, ближче до сьомої, Оксана збиралась додому. Вона натягувала куртку, шукала в сумці навушники, і Михайло, який теж саме виходив, притримав їй двері.
— Тобі куди? Підвезти?
— Дякую, не треба. Я автобусом.
— Звісно. — Він усміхнувся одразу, без паузи. — Гарного вечора.
— І вам.
Вона вийшла перша. Він постояв хвилину, дивлячись на зайчика з градусником, потім акуратно вимкнув світло в коридорі й пішов у протилежний бік.
На зупинці через два квартали він зупинився перепочити: десь заболіла нога. Принаймні він так вирішив. Там стояла Оксана, а чотирнадцятий автобус якраз підходив.
— Ой, — сказала вона.
— Ой, — сказав він. — Яка нагода. Мені взагалі в інший бік, але я побачив кіоск із кавою й вирішив узяти собі. Хочеш?
— Ні, дякую, я вже.
— Тоді до завтра.
— До завтра.
Автобус поїхав. Він купив каву, яку не хотів, і повільно допив її, дивлячись, як червоні вогні відпливають у вечір. Потім викинув стаканчик у смітник і повернувся додому пішки, бо йому подобалось ходити.
Квартира в нього була чиста, світла й майже порожня. Диван, стіл, книжкова шафа, у якій книг було менше, ніж місця для них. Він ще не облаштувався, пояснював усім, хто питав. Другий рік уже, але ще не встиг.
Він приготував вечерю, картоплю з грибами, яку вважав своєю візитівкою, і їв повільно, слухаючи по радіо щось м'яке. На стіні не було жодної фотографії. У телефоні було сто сорок контактів, і жоден не старший за рік. Коли він думав про це, думка ковзала, як нога по мокрій плитці, і виринала вже деінде.
У шафі, на верхній полиці, стояла картонна коробка з-під взуття. Він не відкривав її. Він ніколи не казав собі «не відкривай», просто руки до неї не тягнулись, і якби хтось спитав, що там, він відповів би, що, мабуть, старі папери.
Спав він добре. Як люди, про яких кажуть, що в них чисте сумління.
Наступного вечора він повернувся пізніше, ніж зазвичай. Автобус застряг у заторі, у під'їзді перегоріла лампочка, і на п'ятий поверх довелось підніматися майже навпомацки, тримаючись за поручень.
На майданчику було світло.
Воно пробивалось смужкою під дверима навпроти. У тій квартирі, як він знав, давно ніхто не жив: власники роз'їхались, ключі десь у родичів. Він пам'ятав це добре, бо ще навесні чув про це від сусідів.
Він зупинився з ключем у руці.
Двері відчинились, і на порозі з'явилась жінка. Молода, трохи старша за двадцять, у світлій кофті з довгими рукавами, з русявим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Вона тримала порожній мішок для сміття й, побачивши його, зупинилась так, як зупиняються люди, що не сподівались нікого застати.
Усміхнулась.
Усмішка була тепла, трохи втомлена й несміла, і було в ній щось таке, від чого Михайло, людина, що пам'ятала дні народження всіх колег, на секунду забув, як дихати.
— Добрий вечір, — сказала вона.
— Добрий. Ми... ми знайомі?
— Не думаю, — вона знизала плечима, мовби це не мало значення. — Я нещодавно тут.
— Мені чомусь здалося, що я вас десь бачив.
— Буває, — сказала вона тихо. — Люди часто так кажуть.
Вона пройшла повз нього до сходів, і він відчув, що чогось бракує: не запаху, не звуку кроків, а чогось більшого, схожого на слово, яке знав усе життя, а тепер воно зникло з язика. Він обернувся, щоб подивитись їй услід, але сходи вже були порожні.
Постояв хвилину, потім усміхнувся сам собі, ніби щойно мав дуже милу й дуже дивну розмову, і відчинив свої двері.
Світло в щілині навпроти вже не горіло.