Розділ 4. Чай із лимоном

У середу вранці у дворі хтось годував горобців.

Михайло помітив її ще з під'їзду: невеличка постать на лавці під липою, у світлій кофті, з паперовим кульком на колінах. Горобці стрибали навколо її черевиків із діловитістю дрібних службовців, які прийшли по зарплату, і вона кидала їм крихти, не дивлячись, а лише слухаючи, як вони клюють.

— Це нечесно, — сказав він, підійшовши. — Ти їх розбещуєш. Вони до тебе звикнуть і перестануть шукати самі.

— Хто сказав, що вони шукають?

— Це їхня робота.

— Тоді я створюю робочі місця, — вона підняла голову, і усмішка в неї застигла на півдорозі. — Господи, Михайле. На що ти схожий?

— На людину, яка рано встала.

— Ні. На людину, яка зовсім не лягала, — вона присунулась на лавці, звільняючи йому місце. — Сідай. Дай подивитись.

Він сів, чомусь підкорившись, і вона взяла його за підборіддя двома пальцями, обережно, як беруть дитину, що не хоче відкривати рот, і повернула до світла.

— Синці під очима. Білки червоні. Ти скільки спиш?

— Годин три.

— Скільки?

— Чотири. Інколи.

— Це не сон, це перерва між тривогами, — вона відпустила його. — Давно?

— Відтоді, як почали приходити записки.

— І що ти робиш уночі?

— Лежу. Слухаю.

— Що слухаєш?

— Двері, — він тихо засміявся. — Звучить безглуздо, правда? Дорослий чоловік лежить і слухає двері.

— Ні, — сказала вона. — Звучить дуже зрозуміло.

Вона порилась у кишені кофти й дістала маленький паперовий пакетик, перев'язаний мотузкою.

— Це м'ята й меліса. Я сушила сама на балконі. Заварюй перед сном, не окропом, а гарячою водою, і не більше п'яти хвилин. Допомагає.

— Це подарунок?

— Це ліки. Подарунок, коли ти їх не просиш.

Він узяв пакетик і піднїс до обличчя. Пахло літом, пилом і чимось дуже знайомим, ніби цей запах він чув колись давно, у кухні, де було багато вікон.

— Дякую.

— Не дякуй, а спи.

— Постараюсь.

— Не старайся. Просто лягай і не відчиняй двері, навіть якщо хтось стукатиме.

— Чому?

— Бо ніхто не стукатиме, — сказала вона, і голос її був такий лагідний, що він повірив і заспокоївся.

Горобці стрибали навколо їхніх ніг, нахабні й сірі. Михайло не пам'ятав, коли востаннє йому було так легко сидіти на лавці й нічого не робити.

* * *

У бюро Дмитро зустрів його запитанням, яке вимовив пошепки, ніби боявся сполохати кавоварку:

— Ти був у лікаря?

— Ні.

— Бо виглядаєш так, ніби всю ніч розвантажував вагони.

— Дякую. Це дуже тепло.

— Я серйозно. Знаєш що? У п'ятницю я прийду до тебе. Я переночую. Буду твоїм живим сигналом тривоги.

— Дмитре...

— Не сперечайся. Я хропу, зате добрий. Прихоплю пляшку, ти приготуєш свою знамениту картоплю з грибами, і ми разом подивимось, хто там підкидає записки.

Михайло слабо усміхнувся. Усередині в ньому щось теплішало, як від чашки гарячого чаю.

— Добре, — сказав він. — Але хропіти будеш у вітальні.

— У тебе однокімнатна квартира.

— То хропи тихо.

Оксана цього тижня обходила його стороною. Вона з'являлась у бюро рівно о дев'ятій, мовчки працювала, мовчки йшла додому. Він не підходив. Не писав, не дивився, навіть не вітався надто голосно. Коли вони перетинались біля кавоварки, він відступав убік і кивав, а вона кивала у відповідь так швидко, ніби боялась, що кивок розгорнеться в розмову.

Він розумів її. Справді розумів. Людина, на яку тиснуть, шукає навколо винного й не завжди вгадує. Це не її провина. Це страх так працює.

Увечері, коли вона збирала речі, він вийшов із кімнати, залишивши її саму. Не з ввічливості, а з відчуття, що так краще. Чесніше. Він не хотів бути тим, хто лякає людей.

* * *

У пекарні на розі, біля його будинку, пахло тістом, ваніллю й гарячим борошном. Вечорами тут збирались старенькі з пластиковими пакетами, студенти зі слухавками у вухах і чоловіки в робочих куртках, які брали по батону й по дві булки з маком на вечерю.

Вона стояла біля вітрини й вибирала хліб. Він упізнав її по спині: тонка, пряма, з русявим хвостом, і світла кофта, що висіла на ній вільно, як на вішалці.

— Ти знову тут, — сказав він, ставши поруч у черзі.

— Це моє місце, — вона обернулась і зніяковіла, ніби спіймана на чомусь. — Ну, не моє. Але в мене тут слабкість.

— До чого?

— До булок із маком. Вони тут нікуди не поспішають. А ти?

— Я беру батон. Вічний вибір безпечної людини.

— Ти не безпечна людина.

— Ні?

— Безпечні люди не слухають двері, — вона усміхнулась. — Нічого, я жартую.

Продавчиня подала їй пакет, і вона обережно, обома руками, взяла його, як беруть те, що можна розбити.

— Піду. Тобі треба вечеряти.

— Ти не хочеш... — він запнувся. — Біля пекарні є лавка. Можна сісти, поїсти. Я куплю тобі каву.

— Не п'ю каву.

— Чай?

— Чорний, без цукру, з лимоном, — сказала вона й засміялась, і він, миттю зрозумівши, засміявся теж.

Вони сіли на лавку на розі. Вона відщипувала від булки маленькі шматочки й клала в рот, а він пив гарячий чай із паперового стаканчика, який продавчиня вручила їм «від нашого закладу». Було трохи холодно, але від булки йшла пара, і слабке сяйво вуличного ліхтаря лягало на її волосся, як мед.

— Тобі подобається тут? — спитав він. — У цьому місті.

— Я не вибирала.

— Хто вибрав?

— Обставини, — вона знизала плечима. — Мене попросили оселитись у цьому будинку. Я не питала навіщо.

— Хто попросив?

— Це довга історія.

— Я не поспішаю.

— Знаю, — вона глянула на нього, і в погляді було щось, чого він не зміг прочитати. — Ти завжди готовий слухати. Це в тобі найкраще й найстрашніше.

— Страшніше?

— Люди, що вміють слухати, дізнаються про те, чого не повинні.

Вона відкусила булку, не додавши нічого, і він мимоволі усміхнувся, не знаючи, жартує вона чи ні.

* * *

У п'ятницю Дмитро з'явився на порозі о сьомій, з пляшкою вина в одній руці й згорнутим рушником під пахвою.