Розділ 15. Відвідини

Вона зайшла у двері повільно, наче перевіряла, чи тримає підлога.

Сіре пальто, шарф, закручений до самого підборіддя, волосся зібране в низький хвіст. Та сама, яку він бачив на зупинці під дощем, та сама, що виходила з бюро з коробкою в руках. Тільки тепер у ній чогось бракувало: тієї обережної привітності, яку він колись приймав за сором'язливість. Обличчя було спокійне, закрите, як зачинені двері.

Кімната для відвідувань була така ж, як і раніше: стіл, два стільці, чайник, жовті стіни. Він сидів із прямою спиною, зі складеними на колінах руками, і не наважувався підвестись. Вона не підійшла одразу. Постояла біля порога, розглядаючи його довго й уважно, так, як розглядають предмет, що його давно шукали й нарешті знайшли.

— Сядьте, — сказав він. — Будь ласка.

— Я не за цим.

Вона все ж підсунула стілець, але не сіла. Поклала долоні на спинку й так і лишилась стояти, трохи нахилившись уперед.

— Привіт, Михайле.

— Привіт, Оксано.

— Ви, мабуть, здивовані.

— Ні. — Він спробував усміхнутись, але вийшла лише гримаса. — Мені сказали, що ви прийдете.

— Хто?

— Її мати.

Оксана ледь помітно кивнула. Потім, нарешті, сіла, обережно, на самий край стільця, ніби могла в будь-яку мить піднятись.

— Давайте домовимось, — сказала вона. — Я не збираюсь вас вибачати. Не збираюсь вас картати. Не збираюсь ні плакати, ні кричати. Я прийшла сказати дещо, і подивитись. Більше нічого.

— Добре.

— Ви можете перебивати, якщо захочете. Я не образжусь.

— Не буду.

Вона зняла шарф, поклала його на коліна, розправила складку.

— Мене звати Оксана Петрівна Мельник. Я вчилась разом із Соломією у школі. Ми сиділи за однією партою з п'ятого класу. Потім вона вступила у педагогічний, я в політехнічний, але ми щодня писали одна одній. Двадцять років. Вона була моєю найближчою людиною.

Він мовчав. Здавалося, що кімната стискається до розмірів стола, чайника й її обличчя.

— Коли вона почала мені розповідати про вас, — вела вона далі, — це було влітку позаторік. Спершу жартома. «Є один хлопець, дуже милий, приносить шоколадки, ну, ти знаєш». Потім із тривогою. «Він мене лякає. Не тим, що робить. А тим, що він такий добрий, що я не можу йому нічого сказати». Тоді я вперше це почула. «Він такий добрий, що аж страшно». Ви знаєте, що це означає?

— Ні.

— Це означає, що вона не знала, як вам відмовити. Не боялась вас, а боялась образити. Бо ви були «хорошою людиною». Вона вчилась усе життя бути чемною. Ви цим користувались, чи ні, не знаю. Але так воно було.

Вона підвела очі.

— Я казала їй піти в поліцію. Вона пішла. Двічі. Дільничний відповів, що «поки ніхто не постраждав, нічого зробити не можна». Дослівно. «Коли хтось постраждає, приходьте». Вона вийшла від нього й розплакалась просто на сходах. Це я пам'ятаю, бо вона зателефонувала мені прямо звідти.

Михайло відчув, як щось у грудях повільно опускається вниз. Він пам'ятав ці слова. Чув їх сам, рівно в такому ж звучанні, коли чергова на іншому кінці дроту сказала йому те саме. Тільки тоді він був на іншому боці.

— Я була в неї на заручинах, — сказала Оксана. — У липні. Вона була така щаслива, що аж світилась. Купила сукню. Я мала бути її свідком, мала бути в зеленому, ми обирали тканину. Потім усе почало розвалюватись. Вона дзвонила мені щоночі. Усе рідше і рідше. Потім телефон замовк.

Вона зупинилась. У кімнаті було так тихо, що чути було, як за стіною хтось м'яко лунає по коридору візком.

— Я приїхала в грудні, — сказала Оксана. — Два дні в неї не відчиняли. Мати дзвонила мені вранці. І там... там уже була швидка. Я не хочу про це розповідати. Ви знаєте. Просто я була вона, одна з перших, хто її побачив. І я пообіцяла собі, що знайду того, хто довів.

— Чому не знайшли?

— Знайшла. Півтора року тому. Просто не одразу зрозуміла.

* * *

Він піднявся й налив собі води зі склянки на підвіконні, лише щоб чимось зайняти руки. Оксана стежила за ним поглядом, не кваплячись продовжувати.

— Я влаштувалась у ваше бюро в червні, — сказала вона. — Це був чистий збіг. Мені запропонували стажування, зарплата була пристойна, колектив добрий, мені потрібна була практика. Я нічого не знала. Мені навіть було приємно. Ви так привітно мене прийняли. Допомагали з кресленнями, пояснювали. Я думала, мені пощастило.

— Я пам'ятаю.

— У липні ви сказали мені «Бережи себе». Ви пам'ятаєте? Просто так, у коридорі, коли я відходила. Я вдячно кивнула, але потім, увечері, не могла заснути. Мені ніби хтось розповідав це колись. Ці слова. Цей тон.

— Вона вам казала?

— Вона описувала. «Він завжди так говорить, коли прощається. Так ніжно, ніби дбає. А потім ти починаєш боятись цих слів». Я не пов'язала. Просто відчула, як у мене повзе мороз по спині.

Вона замовкла, потім додала глухіше:

— Через тиждень я знайшла в сумці першу записку.

Він повернувся.

— Це не я її туди поклав, — сказав він.

— Я так не казала.

— Але ви думаєте.

— Я не думаю нічого, — відповіла вона. — Я просто розповідаю. Записка була написана круглим, нахиленим почерком. Синім чорнилом. «Ти завжди усміхаєшся, коли думаєш, що ніхто не дивиться». Вона була мені дивно знайома. Я лише пізніше згадала чому.

— Чому?

— Бо я бачила такі самі літери. На фотокопіях, які Соломія колись віддала мені. Вона зберігала всі ваші листи. Копіювала їх, щоб було що показати поліції. Я мала цю папку вдома, у шафі. Вона лежала там понад рік, і я її жодного разу не відкривала.

— Ви її відкрили.

— Так. В останній тиждень, перед тим як піти з бюро. Я порівняла. — Голос її на мить здригнувся й знову вирівнявся. — Це було один і той самий почерк.

Він сів. Повільно, обережно, мов боявся, що стілець зламається.

— Я не пам'ятаю, щоб писав вам, — сказав він. — Я чесно не пам'ятаю.

— Я вам вірю.

— Лікарка каже, що це могло бути... автоматично. Тобто коли пам'ять стерта, а звичка залишається.