Татусь для Катрусі

- Єво, - болісно протягує моє ім’я.
- Чого ти тут? – дратуюсь і не витримавши, різко розвертаюсь.
- Я мушу тут бути. Я власник галереї.
Новина шокує, але я намагаюсь триматись впевнено і не подавати виду.
- Справді? - сухо говорю. - Я цього не знала.
- Ти не уявляєш, як я здивувався, коли дізнався, що ти серед інших художників, - він розслабляється і по-дружньому посміхається.
- Не говори до мене так, наче ми добрі знайомі, - обурююсь на його задоволений вигляд. - Ти зрадив мене. Покинув.
Його посмішка зникає, а обличчя блідне.
- Вибач мене за те, що я зробив, - починає виправдовуватись. - Для цього була вагома причина.
- Навіть слухати тебе не хочу, - злісно ричу. - Твій вчинок немає виправдання. Ти навіть не подзвонив, лише написав повідомлення.