Розділ 4

Артем

Кого-кого, а Єву у власному домі я не очікував зустріти. Витівки Віки сильно підозрілі, це більше схоже на прощупування ситуації, ніж на бажання мати власний портрет. І не полінилася знайти її, познайомитись, ще й запросила додому. Цікаво, що вона від Єви хотіла?

Ми їдемо мовчки. Дівчина похмура і незадоволена. І це не дивно, тепер вона знає, що я одружений і вважає мене зрадником. Справедливо, не сперечаюсь.

-        Я хочу з тобою поговорити, - пробую розпочати розмову.

-        Нема про що, - ричить, навіть не глянувши на мене.

Вона сильно напружена, я бачу це по її тілу, а її пальці нервова перебирають край куртки. На мить виникає бажання торкнутись її, втішити, обійняти і сказати, що все буде добре. Та я реаліст і знаю, те що я вчинив тоді, зараз одними словами не виправиш. Не впевнений, що вона взагалі зможе на мене колись спокійно дивитись.

-        Є про що, але ти зараз не готова, - намагаюсь говорити спокійно.

-        Не готова до чого? - різко повертається до мене, погляд шалений. - Про що ти хочеш говорити? Про минуле?

-        Я хочу пояснити, що тоді сталось.

-        Я тобі зараз все сама поясню, - шипить, такою  я її ніколи не бачив. - Ти приїхав у відрядження, знайшов дурненьку дівчину, розважився з нею, а потім повернувся додому і одружився з багатою красунею.

На останньому слові її голос зривається і вона знову відвертається до вікна. Їй боляче і я картаю себе, що я причетний до цього болю. І що можу сказати, по суті правильно ж відповіла. Зараз мені гидко від самого себе.

-        Тільки є одне але, - намагаюсь виправдатись. - Я справді кохав тебе.

Єва знову дивиться на мене повними від сліз очима.

-        І що це змінює? - ледь чутно шепоче. - Навіть якщо це правда, то я для тебе не була на стільки важливою, щоб бути разом. Артеме, я не хочу повертатись до минулого, але зустріч з тобою змусила знову відчути те, що я відчувала тоді. Тому я дуже тебе прошу, не розмовляй до мене взагалі, якщо це не стосується роботи.

-        Вибач, - все, що можу сказати.

В цей момент почуваюсь немічним і безпорадним. Хіба я маю право мучити її? Хіба змінять хоч щось мої слова виправдання? Ні. Тому треба залишити її в спокої. Але як це зробити, коли кожна кліточка тіла зрадливо тягнеться до неї? Хочу її бачити, чути її голос, відчувати знайомий і неймовірно приємний запах. Злюсь сам на себе і міцно стискаю кермо, аж до болю в пальцях. Сам винний, мої ж вчинки призвели до теперішнього результату.

Дорогу в Єви не запитую, добре пам'ятаю адресу, котру знайшов в анкеті. Хотів ще вчора поїхати до неї, після того, як вона зникла. Ледь стримався, змусив себе зачепитись за ниточку розсудливості. Можливо сьогодні я би вже не втримався, але Віка влізла зі своїми хитрими інтригами. Цікаво, вона навмисно хотіла, щоб ми зустрілись вдома? Я зовсім не вірю в її щире бажання про власний портрет.

-        Зупинись тут, - раптом говорить Єва і показує на зупинку міського транспорту.

-        Що за конспірація? Я все одно знаю де ти живеш, - здивовано дивлюсь на неї.

Бачу легкий страх в її очах і не розумію його причини. Невже вона думає, що я буду її переслідувати?

-        Не обов'язково заїжджати аж у двір, - легковажно знизує плечима, намагається виглядати спокійною. - Я можу звідси пройтись.

Не слухаю і їду далі. Ігнорую її прискіпливий погляд, коли в'їжджаємо у вуличку між багатоповерхівками. Зупиняю машину біля будинку, який показує навігатор і глушу мотор.

-        Дякую, що підвіз, - сухо говорить.

Не гаючи часу, Єва швидко відчиняє двері і я не стримуюсь, ловлю її за руку, міцно стискаю холодні пальчики. Так хочеться піднести їх до губ, цілувати  кожен окремо, поки не зігріються. Вона шоковано дивиться на наші руки, а потім на мене.

-        Єво, - починаю говорити, але не знаю, які слова підібрати.

-        Не треба. Я ж просила, - здавлено промовляє і висмикує пальці з захвату.

-        З'явишся завтра в галереї, - швидко кажу сухим тепер тоном, перш ніж вона вискочить з машини. - Декілька картин твоїх хочуть купити. Треба владнати формальність.

Вона завмирає, ноги вже звісила на асфальт, руками тримається дверцят, до мене обернена спиною.

-        Добре, - відповідає і навіть не обертається, не дивиться на мене.

Вона хлопає дверцятами і йде. Цілеспрямовано прямує до під'їзду, та перш ніж зайти, похапцем оглядає двір і дитячий майданчик. Таке враження, наче вона когось шукає. Чомусь виникає відчуття, що Єва щось від мене приховує. А може я себе накручую, просто занадто часто зупиняю погляд на ній.

Коли повертаюсь додому, зустрічаю Віру у вітальні. Вона величаво лежить на дивані, її занадто коротка сукня піднялась ще вище, аж видно спідню білизну. Дратує, коли вона так одягається.

-        Нащо ти це все затіяла? - питаю з порогу.

Віка безневинно моргає, тріпоче чорними віями.

-        Ти про що? - запитує так, наче не розуміє.

-        Про Єву, - підходжу до неї ближче. - Ти ж не просто так з нею познайомилась, привела додому. Що ти хотіла дізнатись? Що вона моя коханка?

-        А хіба ні? - ричить холодним тоном і міняється на обличчі, блідне. Вона миттєво скидає з себе маску. - Тільки не розказуй, що ти її взагалі не знаєш. Я помітила твою реакцію, коли ти її тут побачив. На чужих людей так не реагують, - Віка підскакує з місця, підходить впритул до мене, заглядає в очі. - Артеме, скажи мені правду. У вас з нею щось є?

Я витримую її благаючий погляд і залишаюсь спокійний. Це вже не вперше у нас такі сцени. Вона часто влаштовувала допит, вияснювала, чи є хтось у мене. І я її не звинувачую, вона жінка і відчуває такі речі. А я завжди холодний, відсторонений, мало приділяю їй уваги і це тягнеться вже шість років.

-        В мене нічого з нею нема, - чітко промовляю і це правда на даний момент.

Віка ще декілька секунд вдивляється в очі, а потім міцно обіймає і тулиться до грудей. Я обіймаю її у відповідь, легенько, не сміло.