Розділ 9

Наступного ранку я відводжу Катю у садочок. Вона неохоче йде, але не сперечається, надіється на подарунок від Артема. Нехай поки думає, що матиме собаку, а з часом як звикне до садочка і дітей, я їй все поясню.

До закладу ми приходимо майже перші і вихователька радо нас зустрічає. Я віддаю своє дитя їй на піклування, а сама з легким хвилюванням повертаюсь в квартиру.

Всі мої інструменти вже розкладені в кутку кімнати в очікувані роботи. Я підходжу до мольберта і дивлюсь на пусте полотно. Я ще остаточно не визначилась, що буду малювати. Тому стою деякий час в роздумах, а потім беру пензлик і просто починаю виводити лінії. Щось з цього та й вийде.

Через деякий час від роботи мене відволікає мелодія телефону. На полотні вже чітко видніються контури чоловічого обличчя. І здається він починає бути схожим на Артема. Цей чоловік тісно засів в голові і навіть руки тепер його вимальовують.

Залишаю пензлик і йду до телефону. А ось і сам винуватець сьогоднішньої творчої роботи. Чи буде хоча б день, щоб Артем не намагався зі мною зв'язатись?

-        Так, слухаю, - говорю байдужим тоном.

-        Привіт, Єво. Потрібно, щоб ти приїхала в галерею, - чую його діловий голос.

Дивлюсь на незакінчений портрет і кривлюсь. Що йому ще від мене треба?

-        Артеме, я зайнята. Мені треба працювати, - різко відрізую. Надіюсь він відстане.

-        Це не надовго. Це пов'язано з твоєю картиною. Є деякі запитання.

-        Добре. Зараз буду, - незадоволено зітхаю.

Більше нічого не говорю, просто вимикаю телефон.

По дорозі до галереї починаю сильно хвилюватись. Ще одна зустріч з Артемом. Мені б до цього звикнути, але душа завжди не на місці, коли я на нього дивлюсь. Якщо хочу з ним співпрацювати далі, треба брати себе в руку. Я все ж таки вирішила погодитись на його пропозицію і підписати довгостроковий договір. Про Катю він вже все одно знає, а моя легенда про чоловіка, здається діє і він не має сумнівів, що я заміжня і щаслива.

Заходжу в галерею і відразу прямую до кабінету Артема. Помічаю в залі декілька відвідувачів, котрі уважно роздивляються картини. Стукаю в двері і заходжу. В цей момент мене вже конкретно трясе і я не розумію своєї реакції. Таке відчуття, наче маю побачити Артема вперше.

Він сидить за столом і щось друкує на комп’ютері. Підіймає на мене погляд і відразу залишає роботу.

-        Проходь, сідай, - стримано промовляє.

Без всяких сумнівів слухняно виконую його прохання. Артем тим часом встає з місця і прямує до дверей. Характерне клацання замка сповіщає, що він замикає двері на ключ.

-        Що це ти робиш? - здивована повертаюсь до нього.

-       Я не випущу тебе з кабінету, поки не розкажеш мені всю правду, - сердито промовляє і підходить до мене.

-        Яку правду? - перелякано перепитую, затамувавши подих.

Артем опиняється зовсім поруч, спирається руками на підлокітники мого крісла і свердлить вимогливим поглядом. Відхиляюся назад, втискаюсь у спинку крісла. Бачу по його серйозному обличчю, що він не налаштований жартувати.

-        Ти мені збрехала, що в тебе є чоловік, - цідить крізь зуби. - Нікого в тебе немає.

-        Чому ти так вирішив? - пищу не своїм голосом.

Невже він десь розкопав інформацію про мене? І про Катю знає? Стає лячно. Я не знаю, як викручуватись.

-        Просто знаю, а якщо будеш доводити своє, можемо поїхати в твоє місто переконатись.

Артем впертий і він може це зробити. Дивлюсь йому в очі і не знаю, що сказати. Хочеться відбрехатися, щось вигадати, але розумію, що навряд чи він повірить.

-        Немає. Ну і що? - вперто піднімаю підборіддя, дивлюсь йому прямо в очі. - Це нічого не міняє. Сама я, чи з чоловіком, це не повинно тебе хвилювати.

Намагаюсь триматись сміло, але дуже боюсь, щоб він не допитувався далі.

-        Ти ніколи і не була заміжня, - не запитує, стверджує.

Відкриваю рота, та не промовляю ні слова. Мимоволі відводжу погляд, боюсь, що по очах він побачить, чи я брешу.

-        Не була, я так і знав, - вражено промовляє, усвідомивши, що він має рацію. - А Катя твоя родилась в листопаді, через дев'ять місяців після нашої зустрічі. І це означає лише одне, що Катя моя дочка.

Я надіялась, що ніколи не почую цих слів з його уст. Але він це каже, а мене наче током б'є. Піднімаю погляд на його здивоване обличчя і такий відчай охоплює. Хочеться тікати з відси якнайдалі, хапати доньку і повернутись додому.

-        Катя не твоя дочка, - злісно ричу на нього. - Вона лише моя.

Штовхаю його в груди і він змушений відступити на декілька кроків назад. Користаюсь можливістю і встаю з крісла, та втекти з кабінету не вийде. Хитрий гад. Все передбачив. Відходжу до дверей, смикаю за ручку, хоч знаю, що вони зачинені.

-        Випусти мене, - благаю тремтячим голосом.

Чую, як він наближається, відчуваю його присутність. Напружуюсь і завмираю, не повертаюсь, не хочу на нього дивитись.

-        Чому ти не сказала? - голос досить близько, майже біля вуха.

Здригаюсь усім тілом від його теплого подиху на шиї. Дурне запитання, котре лише бісить.

-        Ти мене покинув. Забув?

-        Якби я тільки знав... - шепоче і замовкає.

-        І що б тоді зробив? - розвертаюсь до нього і спираюсь спиною на двері. - Одружився би на мені? Проміняв би свою Віку на звичайну провінційну дівку?

Артем вражено дивиться на мене, а потім робить крок вперед і опирається руками в двері. Зараз він небезпечно близько і я розглядаю кожну зморшку на його обличчі, вдихаю приємний запах. Він продовжує бути найбажанішим чоловіком і нічого я з цим зробити не можу.

-        Я б тебе не покинув.

-        А як же вагітна Віка?

-        З поміж двох жінок, я б обрав кохану, - тихо шепоче, нахилившись до мене ще ближче.

Усіма силами намагаюсь ігнорувати трепет всередині, котрий росте з кожною секундою. Я маю бути холодною і кам'яною, а натомість тану від того, як близько він зараз стоїть. Наші тіла майже торкаються, а губи розділяють нещасні сантиметри.