Розділ 5

О восьмій годині ранку я вже в галереї. Мене зустрічає галеристка, і як я думала, говорить, що доступу до документів у неї нема і треба чекати Артема.

-        Я можу йому зателефонувати, сказати, що ви на нього чекаєте, - пропонує вона.

-        Я буду дуже вам вдячна, - посміхаюсь у відповідь.

Жінка йде, а мені нічого не залишається, як пройтись залою, роздивитись картини. Того дня, я була така схвильована, що взагалі нічого не бачила. Впізнаю деякі роботи відомих авторів і розумію, як ще далеко мені до них.

Раптом помічаю, що картини з Катрусею на стіні немає. На тому місці висить зовсім інша. Невже її хтось купив? Ця думка не приємна, я не хочу її продавати. А можливо її просто зняли. Надіюсь на друге, та недобре відчуття поселяється в душі.

Галеристка повертається і говорить, що Артем зараз буде. Поки його чекаю, вся вивожусь від нервів. І для цього є дві причини. Перша, маю дуже мало часу, Аріна може подзвонити в будь-який момент і попросити забрати малу. Друга, я дуже не хочу знову зустрічатись з Артемом. Кожна наша розмова для мене стрес. Я вже рахую ті дні, коли вже ця виставка закінчиться і я зможу забрати звідси роботи. І більше ніколи не зустрічатись з Артемом.

Він приїжджає досить швидко. Заходить до зали, стрімко прямує до мене і сухо вітається.

-        Ходімо до кабінету, - промовляє і прямує повз мене далі.

Я мовчки слідую за ним. Здається він чимсь стурбований, трохи роздратований. Можливо проблеми в бізнесі, може вдома, а може він образився на вчорашні мої слова. І чого це мене має хвилювати? Це взагалі не моє діло.

Артем відчиняє двері кабінету і впускає мене першою. Заходжу і похапцем оглядаюсь навколо. Приміщення невеличке, але затишне, навіть не скажеш, що це робочий кабінет.

-        Сідай, - пропонує і вказує на крісло біля столу.

-        Можна якнайскоріше, бо в мене справи, - кажу вмощуючись на своє місце.

Артем завмирає над столом з паперами в руках і здивовано піднімає брови.

-        Недавно приїхала в столицю і вже така ділова жінка, - хмикає.

Я хмурюсь на його слова.

-        Це сарказм? - уточнюю.

-        Ні, - розводить руками. - Просто цікаво, що може бути зараз для тебе головніше, ніж кар'єра і картини? Хіба ти не для цього сюди приїхала?

Він сідає у крісло, кидає папери на стіл перед собою і відхиляється назад, спирається на спинку. Весь цей час він не відводить від мене погляду. І через це я почуваюсь некомфортно.

-        Це особисті справи і вони тебе не стосуються, - роздратовано відрізую.

Артем ще мить розглядає мене, а потім нахиляється вперед і спирається ліктями на стіл.

-        Ну що ж, тоді до справи, - відсторонено промовляє.

Він розкладає папери, пояснює суть договору і дає почитати. Мало що в цьому розумію, тому швидко пробігаю очима і підписую.

-        Ти навіть толком не ознайомилась, - посміхається Артем. - А може я тебе надурив.

Я про таке навіть не думала.

-        Якщо так, то я знаю де ти живеш, - грізно промовляю, хоч на справді, що я йому можу зробити? - Я просто поспішаю.

-        Добре. Там все почесному, залишиш номер своєї картки і на тижні я перекину тобі гроші, - він забирає документи з моїх рук і дивиться уважно. - І ще одне. Маю до тебе пропозицію. Галерея хоче співпрацювати з тобою і укласти угоду на довгий строк. Будеш писати картини, а ми їх продавати.

Не очікувано, я навіть від подиву відкриваю рота.

-        Я не можу з тобою працювати, це вже занадто, - качаю головою, хоч пропозиція дуже заманлива. Це ж те, чого я хотіла.

-        Не зі мною, з галереєю, - хилиться ближче, понижує голос. - Єво, це гарна можливість показати себе. Не сприймай, як особисте, це просто робота. Подумай над моїми словами, не обов'язково відповідати зараз.

-        Я подумаю. А зараз, вибач, але я маю йти.

Встаю і розвертаюсь, щоб покинути його та завмираю на місці. На стіні його кабінету висить картина з портретом Каті.

-        Чому вона тут? - оглядаюсь на нього.

-        Я її купив.

Він дивиться на мене самовпевнено, наче має право на цю картину.

-        Нащо вона тобі?

-        Просто сподобалась, - знизує плечима.

Задихаюсь від обурення. Не хочу йому віддавати портрет доньки. І навіщо я взагалі її сюди принесла? Тепер маю клопоти.

-        Я хочу, щоб ти її мені повернув. Вона моя.

-        Я за неї вже заплатив. І не погану суму.

-        Я віддам тобі гроші.

Намагаюсь з ним домовитись, має ж бути якийсь вихід. Я не хочу, щоб портрет Катрусі висів у нього в кабінеті. Артем посміхається і підіймається з місця, обходить стіл, наближається до мене. Напружуюсь від занадто близької присутності чоловіка, котрий досі мене хвилює. 

-        Картина не повертається, тепер вона моя. Ти тільки що підписала папери. Я говорив, краще читай.

Він уважно вдивляється в моє обличчя, а потім переводить погляд на картину.

-        Артеме, я тебе прошу. Поверни. Вона для мене цінна. Забери собі будь яку іншу, але не цю.

-        Чому ти за неї так тримаєшся? - підозріло мружить очі. - І ця дівчинка, ви наче схожі між собою. Може поясниш?

Він хилиться ближче окутує своїм приємним запахом. Млію від того, як він близько стоїть і водночас хвилююсь від його допитів.

-        Це моя племінниця, - випалюю перше, що приходить в голову.

-        Наскільки я знаю в тебе немає ні сестер, ні братів, - хмуриться, а я картаю себе за забудькуватість. Тоді закохана і життєрадісна, я дуже багато розповідала про себе. Навіть хотіла познайомити з мамою. 

Страх розтікається по венах і я глибоко вдихаю, щоб не ляпнути ще якоїсь дурниці. Збираюсь вигадати виправдання, але мелодія телефону відволікає. Дістаю мобільний з сумки  і швидко відповідаю Аріні. Відразу з'являється хвилювання за Катю. А раптом щось сталось?

-        Так, я слухаю, - обережно говорю і відходжу від Артема.