Розділ 7

Ми їдемо в кафе. Два голоси проти одного, тому я програю. І справді, чого мені вже боятись, найгірше сталось. Артем зустрівся з Катею і він тепер знає, що в мене є донька. На щастя мені вистачило розуму сказати, що я заміжня і в нього не виникає зайвих запитань.

Ми заходимо в кафе і займаємо вільний столик. Я з Катею сідаю з однієї сторони, Артем навпроти нас. Він уважно роздивляється доньку, із задоволеним виразом обличчя. Цікаво, які думки зараз крутяться в нього в голові?

-        Доброго дня. Що будете замовляти? - біля столика виростає тонка фігура офіціантки.

-        Найкраще морозиво, яке у вас є, - відповідає Артем, не відводячи від мене погляду. - Два шоколадних і одне біле.

О, він пам'ятає мої смаки. Не очікувано.

-        Ще щось бажаєте? - допитується дівчина записуючи в блокнот замовлення.

-        Поки що все.

Офіціантка покидає нас і настає тиша. Ми сидимо мовчки і дивимось одне на одного. Поруч крутиться Катя і зацікавлено розглядає приміщення. В іншому кінці зали вона помічає ігровий майданчик і вся її увага тепер направлена лише туди.

-        Ти можеш сходити погратись, якщо хочеш. Поки не принесли морозива, - звертається до неї Артем.

Він спирається ліктями на стіл і дружелюбно посміхається.

-        Справді можна? - підіймає на мене великі очі донька.

Я мить вагаюсь, чи пускати її туди. А потім вирішую, що нічого з нею не трапиться, вона постійно буде в полі мого зору.

-        Можеш сходити, але не довго, - включаю строгу мамусю і Катя знає, що я говорю на повному серйозі. - Ми довго не затримаємось. Поїмо морозива і поїдемо додому.

-        Добре мамусю, - радісно щебече дочка.

Вона зістрибує з сидіння і біжить до ігрового куточка, де вже розважається декілька дітей. Проводжу її поглядом, не поспішаю дивитись на Артема, котрий пожирає мене очима.

-        Мені не віриться, що ти вже мама, - з сумом в голосі промовляє.

Дивлюсь на нього здивовано. Він ще не знає, що теж причетний до народження цієї маленької людини.

-        З того часу багато чого змінилося, - знизую плечима.

-        Ти теж вже інша. Здаєшся серйознішою, дорослішою.

-        Знаєш, були причини швидко подорослішати і скинути з очей рожеві окуляри, - не втримуюсь від сарказму.

Артем хмуриться. Помічаю, як нервово стискає руки в кулаки.

-        Я знаю до чого ти ведеш, - відводить погляд. - Ти звинувачуєш мене і маєш на те право. Але я маю намір хоча б спробувати виправдатись.

-        Твоєму вчинку ще є виправдання? - хмикаю і нахиляюсь до нього ближче. Теж спираюсь на стіл, через що відстань між нами різко скорочується. - Мені аж цікаво, які ж такі важливі справи ти тоді мав? Якщо вже зачепив цю тему, то розказуй.

Відчуваю, як серце прискорює ритм. Я хвилююсь. Як би себе не переконувала, що мені вже байдуже, що мене це не стосується. Та в глибині душі я із завмиранням чекаю почути відповіді на запитання, котрі мучать вже шість років.

-        Почну з того, що Віку я знаю практично все життя, - уважно на мене дивиться, обличчя серйозне, без жодних емоцій. - Ми виросли разом. Мій тато їй хрещений, а наші батьки досить гарно дружать.

-        Все зрозуміло, - перебиваю його. - Сімейні домовленості, злиття бізнесів. Так? Правильна дівчина для правильного хлопця. Таким як я місця нема.

-        Не так, - качає головою і на мить прикриває очі. - Ніхто мене не змушував на ній одружуватись і ніяких домовленостей не було. Хоч іноді мама і натякала, що було б добре, якби ми з Вікою були парою. Але ми з нею навіть не були друзями, так товаришували. Ось тільки якось так вийшло, що перед відрядженням, - замовкає на мить. - Перед зустріччю з тобою в нас закрутилась невеличка інтрижка. Нічого серйозного, декілька раз переспали, разом сходили на вечірки до друзів. Та я навіть не думав з нею серйозно зустрічатись.

-        Поки що розповідь тебе зовсім не виправдовує, - знову перебиваю його. - Зі мною теж була інтрижка?

В грудях тисне. Не хочу слухати його історії, але продовжую сидіти і дивитись на нього, час від часу зиркаючи на ігровий майданчик. Катя весело стрибає в різнокольорових кульках разом з іншими дітьми.

-        Єво, з тобою все було серйозно, - він тягнеться через стіл до руки, ловить за пальці. Його дотик обпікає, та водночас хвилює.

-        Твої слова не сходяться з діями, - шиплю на нього.

Хочу висмикнути руку, але Артем тримає міцно. Його погляд свердлить гостротою і впертістю.

-        Я планував забрати тебе з собою, познайомити з батьками. Та на порозі нашого будинку появилась Віка і перекреслила всі мої надії. В присутності моїх батьків вона сказала, що вагітна від мене, що кохає мене. Казати, що я був шокований, це нічого не сказати. Єдиною фразою вона зв'язала мені руки і ноги. Мені нічого не залишалось, як визнати дитину і запропонувати одружитись.

-        Як благородно, - тепер мій сарказм перемішаний з білю.

Адже на одній одружився, а інша в такому ж положенні залишилась сама, кинута з розбитим серцем і принижена морально.

-        Я не міг інакше. Так мене виховали, я мушу відповідати за свої вчинки. І рідну дитину я не міг залишити.

Мої очі переповнені сльозами самі повертаються до Катрусі. Все ж таки він залишив одну свою дитину. Але він про неї не знав. Цікаво, чи одружився би зі мною, якби я тоді сказала про вагітність? Щоб сказати, треба було хоча б поговорити, а на єдиний мій дзвінок він так і не відповів.

-        То у вас з Вікою є діти? - мій голос тремтить.

-        Немає, - здавлено відповідає і дивиться з-під лоба. - Після весілля почались проблеми. Я намагався весь час проводити на роботі, Віка була незадоволена і ми сильно сварились. Під час однієї такої сварки їй стало погано. Я відвіз її в лікарню, а потім лікарі сказали, що вона втратила дитину. Вона хоч і нічого не говорить, але здається винить в цьому мене.

-        Співчуваю, - тихо промовляю, а Артем сильніше стискає мої пальці.