Розділ 11

-        І от що мені робити? - важко зітхаю, сидячи на кухні з подругою і попиваючи гарячу каву. - Може поїхати додому?

Я розповіла їй все, що трапилось в кабінеті Артема, так би мовити вилила душу. Адже з того моменту я не маю спокою ні на хвилину. Все згадую наш поцілунок, його ніжні дотики, зізнання в кохані, а також його слова про Катю.

-        Навіть не думай зриватись з місця, - ричить на мене. - Я тобі не дозволю. Через чоловіка руйнувати життя. Він вже справився шість років назад, а тепер нехай розкручує твої картини, і з дитиною допомога не завадить. Твій Артем правильно говорить, Каті потрібен батько.

-        Він не мій, - сердито виправляю. Не подобається, що Валя не на моїй стороні. - І він не має права на Катю. Обрав Віку, от з нею нехай і заводять дітей. Я не хочу, щоб він втручався в наше життя.

-        Ти просто боїшся піддатись спокусі, - посміхається подруга і вона має рацію, за що я готова її вбити. - Чоловік цікавиться тобою та дитиною і це плюс до його карми. Не думаю, що він принесе вам проблем. Навпаки, тобі потрібна підтримка. Он із садочком допоміг. Це ж добре.

Важко зітхаю і сьорбаю гарячий напій.

-        Якби не той садочок, він би не дізнався про Катю, - бідкаюсь і впарюю погляд у вікно.      

Сьогодні пречудова погода, весна в повному розпалі. Треба буде прогулятись з малою.

-        Рано чи пізно правда би все одно сплила, - цокає язиком Валя. - З кожним роком вона все більше схожа на нього. То ж прийми долю такою, яка вона є.

-        Навіть не знаю.

Мені страшно. Вчора після емоційної зустрічі з Артемом я не могла знайти собі місця і майже нічого не робила. Нервувалась і прокручувала розмову знову і знову. Вночі не спала і ледве дочекалася ранку. Сьогодні субота, тому Валя вдома і я можу вилити на неї всі свої проблеми. Та вона не бачить в моїх словах біди і вважає, що я себе даремно накручую. Можливо. Але погане передчуття все одно мучить і не дає спокійно дихати.

-        Єво, просто розслабся і поволі працюй, пиши картини, спілкуйся з Артемом. Якщо буде приділяти увагу Каті, нехай це робить, не забороняй. Може він зробить для дочки щось корисне, для її майбутнього.

Вона так впевнено це говорить, мені аж заздрісно.

-        А якщо він захоче її відібрати?

-        Думаєш він на це здатний? Він навіть не вписаний батьком.

-        Зате в нього влада і зв'язки.

Валя задумано хмуриться. Такий ризик завжди є і я потім не хочу себе картати за надмірну безпечність.

До кухні вбігає Катя з лялькою в руках і миттю опиняється в мене на руках. Обіймаю її і цілую в маківку.

-        Хочу на гойдалку, - заявляє відразу.

І мені нічого не залишається, як погодитись. Гойдалка, це улюблене її місце. Інколи вона може годинами гойдатись і поспівувати якусь пісеньку.

Ми залишаємо квартиру Валі і виходимо у двір. На майданчику грається декілька дітлахів, але Катя їх ігнорує і відразу прямує до звичної забавки. Вона сідає на гойдалку і починає розкачуватись. Я стою біля неї деякий час, а потім помітивши декількох мамочок на краю майданчика, вирішую підійти до них. Ми майже нікого тут не знаємо, час потрохи знайомитись з місцевими.

-        Вітаю, дівчата, - весело промовляю і присідаю на лавку поруч з молодесенькою блондинкою.

Вона киває у відповідь і коситься на мене з підозрою.

-        Ти наша нова сусідка, так? - озивається інша, старша. І зацікавлено розглядає мене. - я живу поверхом вище. Гарна у тебе дівчинка. Як звати?

-        Катя, - мимоволі погляд знаходить дочку, котра продовжує самотньо гойдатись. Починаю хвилюватись, чи знайде вона нових друзів. Чомусь останнім часом вона занадто тиха.

-        А в мене син її віку, Дмитрик. Он грається, - жінка киває на пісочницю, де хлопчик совочком викопує ямку. – До речі, мене Дариною звати. А це Інна.

-        Я Єва, - представляюсь і посміхаюсь.

Тепер я почуваюсь майже своєю.

Ми сидимо з дівчатами і розмовляємо про материнські справи, поки наші діти граються. Погода чудова, сонце пригріває на стільки, що хочеться роздягнутись до футболки.

-        Ти справді малюєш картини? - дивується Дарина, коли я відповідаю на питання, де працюю. - А мене можеш намалювати?

-        Звичайно,  без проблем, - киваю їй.

-        І скільки це буде коштувати? - допитується.

-        Як для сусідки, можу зробити безкоштовно, тільки матеріал твій.

-        Тоді я ловлю тебе на слові.

-        А це твій чоловік? - не відразу розумію запитання Інни, допоки не стежу за її поглядом.

І бачу Артема, котрий цілеспрямовано прямує до Каті з м'якою іграшкою в руках.

Ну ось це сталось. Він починає пред'являти свої права, а я ж просила не чіпати нас.

-        Вибачте, дівчата, але мені треба відійти, - з поспіхом промовляю і зриваюся з місця.

Йду до дочки, майже біжу, а з грудей вискакує серце. Хоч би він нічого їй не сказав. Хто знає, що зараз коїться в його голові. Поки мчусь, спостерігаю, як Артем підходить до гойдалки і присідає на почіпки. Катя перестає гойдатись і невпевнено наближається до нього.

-        Що ти тут робиш? - підбігаю до них і зупиняюсь позаду доньки, кладу руки їй на плечики.

-        Просто вирішив навідати, - піднімає на мене погляд. - Ось привіз Каті медведика.

Він протягує їй іграшку і мала охоче її приймає.

-        Дякую, - промовляє дочка. - А де ж мій песик? Я вчора слухняно ходила в садочок.

-        Ось походиш деякий час, тоді і куплю, - посміхається дівчинці. - А зараз, якщо хочеш, можемо з'їздити в зоопарк і ти там побачиш різноманітних тваринок. Там є і тигри, і жирафи.

-        Хочу!

-        Ми нікуди не поїдемо, - в унісон з дочкою випалюю, знервована до межі.

Артем знову піднімає на мене погляд і встає. Ми невідривно дивимось одне на одного, розмовляємо лише очима, сперечаємось. Я всім своїм видом показую, що не бажаю його товариства, та Артем вперто стоїть на своєму.