Розділ 3

До кафе приходиться добиратись на таксі, інакше я б заблукала у великому і незнайомому місті. Жінка мене вже чекає за столиком. Впізнаю її по білому брючному костюмі, який вона написала, що одягне. Підходжу ближче і перше, що кидається в очі, це її краса, і це та сама жінка, котра вчора дивилась на мене. Вона схожа на фотомодель з глянцевого журналу. Одяг обтягує струнку фігуру, темне волосся акуратна вкладене, на ідеальному обличчі мінімум косметики. Поруч з нею я відразу почуваюсь сірою мишкою.

Вона підіймається з місця і з посмішкою вітає мене. Незграбно присідаю навпроти неї і не можу відвести очей. Так і тягнеться погляд розглянути її якнайкраще. Так, це ідеальна модель для позування.

-        Я дуже рада з тобою познайомитись особисто, - говорить мелодійним голосом. - Ми можемо перейти відразу на “ти”?

-        Авжеж, без проблем, - хрипло відповідаю і прокашлююсь.

-        Я насмілилась замовити нам кави. Ти не проти?

-        Чудово. Сьогодні холодно, зігрітись не помішає.

Почуваюсь поруч з нею сковано, тому відводжу погляд і тру долоні. Пальці і справді задубіли.

-        А ти досить молоденька, а такі картини професіональні, - зауважує Віка.

Помічаю на собі її оцінюючий погляд. Цікаво, чи помітила вона, як я її розглядала? Ми наче вивчаємо одна одну.

-        Я з малечку малюю. Спочатку в гуртки різні ходила, потім навчалась в коледжі. Обожнюю свою справу.

-        О, можливо тому в тебе так добре виходить, бо робиш те що хочеш.

Нам приносять каву і на деякий час ми замовкаємо. Не знаю, про що з нею говорити. Видно ж, що ми з різних прошарків суспільства. Взагалі не думала, що буду мати таку знайому.

-        Та картина твоя з дівчинкою, - нарешті промовляє і уважно вдивляється в очі. - Така реалістична. Саме так хочу, щоб ти мене намалювала. Зможеш так?

-        Навіть не знаю. Це моя дочка і її малювала з любов’ю, то ж такий самий результат я не обіцяю.

-        О, розумію. Але я сильно не прискіплива, - знизує плечима і елегантно попиває каву. - А чоловік твій підтримує тебе у цій справі? Знаю по собі, підтримка рідної людини дуже важлива.

Вона не відводить від мене очей, а я ніяковію. Не знаю, що їй казати. Не розказувати ж свою любовну трагедію. Навряд чи це буде цікаво сторонній людині.

-        У мене немає чоловіка, - говорю сухо і без конкретики. - Ми розійшлись. Не зійшлись характерами.

-        О, - робить вигляд наче їй не зручно, опускає погляд. - Буває. Нічого, зате маєш чудову помічницю.

Віка посміхається і я у відповідь киваю. Я трохи розслабляюсь, вже не відчуваю скованості в тілі і можу спокійно видихнути. Ця жінка приємна в розмові і викликає довіру. Скоріш за все в неї така манера спілкування, тому легко може знайомитись з чужими людьми.

-        То що намалюєш мене? - нахилившись ближче запитує з блиском в очах. - Можемо поїхати до мене додому прямо зараз, якщо маєш вільний час.

Я більше не роздумую. І справді, чого мені втрачати?

-        Намалюю, але це буде не за один раз. Прийдеться довго не рухатись, - попереджаю. - І потрібно заїхати до мене додому, я візьму потрібні інструменти.

-        От і чудово, - радісно плескає в долоні.

Вона і справді цього дуже хоче. Чому ж не виконати її бажання за певну винагороду. Добре, що Аріна сьогодні вільна і ще на декілька годин можна залишити Катю з нею.

Ми покидаємо кафе і прямуємо до стоянки, де стоїть дорога машина Віки білого кольору. Напевно білий, це її улюблений колір. Я диктую їй адресу і ми їдемо на квартиру. Всі свої пензлики і фарби я привезла з собою, бо знала, що буду тут працювати над новими роботами.  Навіть якщо не продам старі. Треба постійно бути в тонусі.

Вона чекає мене в дворі, поки я все зношую в машину, а потім ми рушаємо до неї.

Чи страшно мені їхати до чужої людини додому? Можливо має бути, але ні. Віка здається адекватною і навряд чи збирається мене вбивати. Хоча хто його знає.

Коли ми під'їжджаємо до височенних воріт на вулиці, де будинки виглядають як палаци, то починаю трохи хвилюватись. Можливо Віка з незвичайної сім'ї і має досить високий статус у суспільстві. Хоч по її невимушеній поведінці не скажеш. Всю дорогу вона дуже гарно зі мною спілкується і під кінець поїздки виникає таке відчуття, наче ми давні подруги.

Ми в'їжджаємо у просторий двір з зеленим газоном і туями біля огорожі. Будинок нічим не відрізняється від сусідніх, такий же величезний і розкішний.

Віка веде мене всередину, а я мов мале дитя розглядаю все навколо з відкритим ротом.

-        Подобається? - гордо запитує.

Вона йде попереду і лише оглядається на мене.

-        Дуже красиво, - чесно зізнаюсь.

-        Цей будинок купили батьки мого чоловіка. Так би мовити, подарунок нам на весілля. Скоро шість років буде.

-        Гарний подарунок, - хмикаю.

-        Вони нічого не шкодують для єдиного сина.

Вона веде мене в глиб будинку до великої просторої кімнати. Все навколо таке, наче в музеї, навіть страшно доторкатись. В такому палаці я ще ніколи не була.

-        Розміщуйся, де тобі зручніше, а я побіжу одягну щось сексуальне, - хижо посміхається. - Хочу, щоб коли мій чоловік дивився на мій портрет, то ковтав слину.

Віка йде, а я починаю розкладати невеличкий мольберт. Дістаю з робочої сумки різноманітні пензлики і фарбу.

Перед роботою нервую, не знаю, чи вийде картина саме такою, як хоче Віка. Мені б хоч трохи її самовпевненості, було б легше.

Віка повертається у чорній звабливій сукні на бретельках, з глибоким декольте і досить короткою, щоб лише прикрити сідниці. Блискуче довге волосся розпущене і вільно розсипається на плечі. На губах яскраво червона помада. Зараз вона зовсім не схожа на ту, з котрою я познайомилась годину назад. Вона виглядає більш зухвалою і звабливою. Навіть незручно розглядати її новий відвертий образ.

-        Ну як? Думаєш чоловіку я така сподобаюсь? - запитує і присідає елегантно на маленький пуфик навпроти.