Розділ 8

Наступного дня зранку дзвінок Артема мене дивує. Ми з Катею якраз снідаємо, як раптом оживає телефон. І чого йому треба? Може є якісь питання по роботі?

-        Так.

-        Привіт, Єво, - радісним голосом вітається. - Збирай Катю і виходь у двір. Я зараз буду біля тебе.

-        Для чого? - запитую із завмиранням серця.

-        Будемо оформляти твою дочку у садочок, - сповіщає несподівану новину. - Я підключив свої зв'язки і вас приймуть у найближчий садочок у вашому районі.

Шоковано відкриваю рота і впарюю погляд на Катю, котра наминає свою кашу.

-        Я ж казала, що нам не потрібна допомога, - намагаюсь відмовитись. Не хочу бути винною Артему.

-        Єво, не вередуй, - звертається наче до маленької дитини. - Тобі ж треба її десь прилаштувати, щоб могла вільно займатись картинами. І я вже домовився. Ти можеш прямо сьогодні залишити її у садочку. Погоджуйся. Не забудь взяти її свідоцтво про народження. Чекатиму у дворі.

Не встигаю я більше нічого сказати, як він відключається. І що тепер робити? Артем не відстане, та й пропозиція досить заманлива, щоб відмовлятись.

-        Катрусю, хочеш піти у садочок? - обережно запитую доньку.

-        Не знаю. А що я там буду робити? - насторожено хмуриться.

-        Будеш гратись з дітками, знайдеш собі нових друзів.

Вона в мене дуже добродушна і тягнеться до спілкування. А тут зараз у столиці, вона нікого не знає крім мене і Валі з Аріною. Але їй потрібне товариство однолітків і я це розумію.

Катя погоджується зі мною і ми швидко одягаємось. Я поспішаю, бо хочу вийти у двір раніше, ніж приїде Артем. Нехай він і далі думає, що ми живемо у сусідньому домі.

Погода сьогодні холодна, весна ще не вступила повністю в свої права, тому, коли бачу знайому машину, то навіть рада, що нам з Катею не прийдеться мерзнути. Беру малу за руку і прямую йому на зустріч. Артем виходить з машини і мило посміхається. Такою ж посмішкою він зустрічав мене на наших побаченнях. Як давно це було, здається, що це не правда.

-        Пройдемося пішки? Тут не далеко у сусідньому дворі, - задоволено говорить.

-        Садочок “Сонечко”? - перепитую. - Я там була. Вони сказали, що місця в них розписані на декілька років вперед.

-        Ти не була зі мною, - самовпевнено промовляє.

Скептично кривлюсь з його слів. Багаті люди, що з них взяти? Вони завжди вважають, що їм відкриті всі двері.

Ми рушаємо в сторону садочка. Артем йде поруч зі мною, Катя біжить попереду. Вона радіє кожній прогулянці, кожному походу в магазин. Вдома вона привикла бути вільною. Ми жили з мамою в приватному будинку, з великим просторим подвір'ям. Катя мала можливість вільно пересуватись, спілкуватись з сусідськими дітьми. Зараз в неї всього цього немає і я помітила, що це її пригнічує. Надіюсь в садочку вона буде почуватись добре і знайде спільну мову з місцевими дітьми.

-        І коли приїжджає твій чоловік? - несподівано для мене запитує Артем.

-        Чому ти питаєш? - напружуюсь.

-        Просто цікаво. Самій з дитиною важко, тобі потрібна підтримка.

-        Тебе не повинно це хвилювати, - різко відповідаю.

Прискорюю хід і залишаю його трохи позаду. Хвилюється за мене. За всі ці роки я звикла вирішувати всі проблеми сама.

-        Просто не розумію, чому він відпустив вас самих, - миттю наздоганяє і знову йде поруч. - Чи може ви посварені?

-        В мене все чудово в особистому житті, - кидаю на нього роздратований погляд. І до чого ці питання? У нього є Віка, нехай нею і переймається.

-        Я радий це чути, - пригніченим голосом говорить.

По його обличчю і не скажеш. Таке відчуття, що Артем взагалі не хоче, щоб я була щаслива.

В садочку нас зустрічають привітно і з посмішками на обличчях. Разюча відмінність від того, як мене зустріли минулого разу. Ось що роблять гроші і влада, відразу всі до тебе прихильні.

-        Чому ж ви відразу не сказали, що ви родичка Коханських? - підлесливо промовляє директорка садочка, коли ми зайшли до неї в кабінет. - Присідайте. Зараз владнаємо всі формальності.

Я здивовано підіймаю очі на Артема, котрий залишився стояти біля дверей. Він киває мені, погоджуючись зі словами жінки. Я мовчки сідаю на вказане місце.

-        Єва трохи гордовита, - відзивається Артем замість мене. - Вона не хотіла використовувати зв'язки, користуватись нашим прізвищем.

-        Та інколи варто це робити, - з-під лоба дивиться на мене директорка. - Не варто соромитись таких родичів.

Вона посміхається, наче давній подрузі і я навіть не знаю, як себе вести.

-        Дякую за пораду. Наступного разу буду знати, - сухо говорю.

-        Зараз ви напишете заяву і ми швидко оформимо всі документи, - посміхається. - І вже з завтрашнього дня ваша Катруся може приходити до нас. Свідоцтво принесли?

Киваю і дістаю з сумки документ. Раптом Артем опиняється позаду мене і я чітко відчуваю спиною його близьку присутність. Він стоїть поруч весь час, поки ми вирішуємо всі формальності і це мене сильно напружує.

Коли нарешті все владнано, я дякую директорці і ми з Артемом виходимо з кабінету.

-        Вона до тебе досить підлеслива, - коментую своє враження вже в коридорі.

-        Мій дядько велика шишка в міській адміністрації і вона надіється колись в майбутньому використати ці зв'язки. Сьогодні вона поступилась нам і взяла твою дочку, завтра щось захоче навзаєм.

-        Ох, вже ті зв'язки, - саркастично зітхаю. - Без них нікуди.

Ми йдемо в сторону ігрової кімнати, де залишили Катю з іншими дітками. Надіюсь їй сподобається заклад і вона не буде бастувати проти походу в садочок.

-        Чому у Каті твоє прізвище? - раптом з підозрою запитує Артем. - хіба ви не повинні зараз бути на прізвищі чоловіка? Чи ти з ним не розписана?

Знову задає незручні запитання. Не дарма він стояв за спиною, поки я все заповнювала. Він переглянув дані у свідоцтві про народження.