— Ти не тато, — перше, що сказала Софія. Її очі, точнісінько як у моєї сестри, дивилися на мене з відвертим розчаруванням.
— Я Лариса, — промовила я, намагаючись, щоб голос не дрижав. — Тітка Лариса.
— Ми чекали тата, — вставив Матвій, не зводячи з мене важкого погляду. — Він мав за нами приїхати. Мама казала, що скоро все закінчиться і він нас забере.
Я перевела погляд на виховательку, але та лише знизала плечима, ховаючи очі. Жодного тата. Жодного плану «Б».

Я отримала в спадщину дітей сестри і будинок в селі. Але я уявлення не маю, як бути мамою.