Розділ 7

Лара

Післяобідній час дихав лінивою сільською спекою. Сонце припікало так, що навіть Барсик капітулював і сховався під веранду. Марк після сніданку пішов до себе — сказав, що має зробити кілька робочих дзвінків, але я помітила, як перед цим він разом із Матвієм урочисто депортував жука Валерія у кущі смородини.

Малі бавилися на подвір'ї біля хвіртки. Я на хвилину заскочила в хату, щоб набрати їм холодної води в пляшечки, аж раптом тишу розірвав дикий, пронизливий крик.

Верещала Софія. Це був не просто вередливий плач, а справжній, чистий жах.

Пляшка випала з моїх рук, розлившись по лінолеуму, і я кулею вискочила на ґанок. Мій погляд миттєво вихопив картину біля дороги: стара іржава «дев'ятка» з відчиненими дверцятами, а біля неї — вчорашній лисий покидьок Коля. Він міцно тримав Софійку під пахву, намагаючись заштовхати її в салон. Мала запекло блукала ногами в повітрі, чіплялася за дверцята і кричала так, що закладало вуха. Матвій щосили гатив Колю своїм маленьким пластиковим ведерком по ногах, але той лише відпихав хлопчика ліктем.

— Ану пусти! Пусти її, тварюко! — закричала я, злітаючи зі сходинок, але я була занадто далеко. Коля вже майже заштовхав малу всередину.

І тут через дорогу метнулася величезна тінь.

Марк з’явився нізвідки. Схоже, він вискочив зі свого двору з такою швидкістю, що перелетів паркан. Одним потужним ривком він схопив Колю за комір шкірянки і з корнем видер його з салону машини, закинувши собі за спину. Софійка вивалилася на траву, і я миттєво підлетіла, згрібаючи її в обійми. Матвій одразу притиснувся до мого боку, важко дихаючи.

— Ти що, дебіл, з першого разу не зрозумів?! — ревів Марк. Його обличчя перекосило від такої люті, що мені самій на секунду стало лячно. Він притиснув Колю вагою свого тіла до капота «дев'ятки», заламавши йому руку за спину. Метал хруснув.

— Е-е, чувак, полегше! Руку зламаєш! — заскиглив лисий, втискаючись щокою в брудне залізо. Але навіть у такому положенні його нахабство не зникло. — Це моя дитина! У мене лист є! Я маю право! Ірка написала, що вона моя!

— Закрий пельку, — процідив Марк, і від його крижаного тону в мене пробігли мурашки по шкірі. Він дістав телефон, швидко набрав якийсь номер і кинув у слухавку: — Денис, підганяй машину до виїзду. У нас тут спроба кіднепінгу. Оформляємо по повній програмі.

Марк ривком підняв стогнучого Колю, міцно зафіксував його лікоть і обернувся до мене. Дихання його було важким, очі все ще темні від гніву, але коли він поглянув на Софійку, яка схлипувала на моїх грудях, його погляд на мить пом'якшав.

— Ларо, я забираю це сміття. Відвезу в райцентр, здам своїм хлопцям, а потім у поліцію. Напишемо заяву про викрадення, він сяде надовго, обіцяю. Зачинися в хаті й нікого не пускай, поки я не повернуся.

Я змогла лише кивнути, міцно притискаючи до себе дітей. Марк легко, наче мішок із картоплею, заштовхав Колю на заднє сидіння його ж власної машини, сів за кермо, і «дев'ятка» з вереском гуми рушила з місця, зникаючи в хмарі сільської пилюки.

Я завела малих у будинок. Наступну годину я заспокоювала їх, напувала чаєм із малини і врешті-решт вклала на дивані у вітальні, де вони, знесилені від пережитого шоку, заснули, тримаючись за руки.

Я сіла на підлогу поруч із ними, обхопивши коліна, і вп’ялася поглядом у стіну. Мої думки гарячково крутилися навколо одного й того самого.

Цей лист… Ірина створила справжню бомбу уповільненої дії. Скільки ще таких «татусів» може з'явитися? Коля готовий був просто вкрасти дівчинку. Це означає лише одне — нам потрібна офіційна, судова експертиза ДНК. Треба раз і назавжди з'ясувати, хто батько, і поставити юридичну крапку, щоб жоден лисий кримінальник не міг навіть підійти до мого паркана.

Але від цієї думки мені раптом стало по-справжньому гостро, до щему в грудях, страшно.

Якщо тест покаже, що батько — Коля чи якийсь інший випадковий покидьок із минулого Ірини, це буде кінець. Але якщо… Я згадала, як Марк щойно закрив нас собою. Як він готував ці дурні сирники. Як Матвій дивився на нього, копіюючи його рухи.

Я заплющила очі й зловила себе на дивній, абсолютно егоїстичній думці: «Господи, нехай цим татом виявиться Марк. Будь ласка, краще б це був він». Бо проти Марка я ще могла воювати, але віддати дітей комусь іншому я б уже не змогла.

Марк

Увесь наступний день я провів у режимі віддаленого божевілля. Мій ноутбук, розгорнутий прямо на кухонному столі будинку Ганни, розривався від сповіщень. Я проводив наради, затверджував бюджети, сварився з підрядниками через затримку поставок цементу, але думками постійно випадав із процесу. Кожні п'ятнадцять хвилин я мимоволі підводився і підходив до вікна.

Там, на тому боці дороги, все було тихо. Лариса після вчорашнього інциденту з Колею майже не випускала дітей на вулицю, хіба що на веранду під її суворий нагляд.

Коли сонце нарешті почало сідати, розфарбовуючи сільське небо в густі багряні тони, я закрив кришку ноутбука і вийшов на ґанок. Стояли сутінки, пахло вечірньою прохолодою і паленою травою. Я сів на сходинку, крутячи в руках телефон, і вкотре запитав себе: «Марку, якого біса ти тут сидиш?»

Я — керівник великої будівельної компанії. Моя година коштує дорожче, ніж уся ця вулиця разом із хатами й городами. Замість того, щоб сидіти на трухлявому ґанку, я мав би просто підписати довіреність Віктору. Мої юристи за тиждень розкатали б цю ситуацію в тонкий млинець: подали б позов, примусово привезли б дітей на ДНК-тест, оформили б опіку чи аліменти — залежно від результату. Усе чітко, за процедурою, без косіння бур'янів, душів зі шланга та нічних засідок у погребі.

Але я сидів тут. І сама думка про те, щоб передати цю справу бездушній юридичній машині й поїхати в Київ, викликала в мені глухий спротив.

Екран телефону раптом спалахнув, розганяючи сутінки. На дисплеї висвітилося: «Світлана».