15 Марк

Я стояв на порозі своєї недоремонтованої хати й намагався втямити, чи мені все ще сниться кошмар про податкову перевірку, чи реальність остаточно вирішила крутонути сальто.

Переді мною в самій лише сорочці та домашніх капцях стояла скажена Лариса. Вона міцно тримала мене за голі плечі, її очі горіли диким вогнем, а з рота кулеметною чергою вилітали слова про якогось лисого Колю, з'їдені оладки і… погріб.

— Почекай, — я обережно зняв її маленькі, холодні долоні зі своїх плечей. — Ти заманила дорослого мужика в шкірянці в підземелля обіцянкою наливки й закрила на засув?

— Так! — вона нетерпляче тупнула ногою. — Я ж кажу, він зараз там двері винесе! Рухайся швидше, Тарзане, штани хоч одягни нормальні!

Я мимоволі хмикнув, оцінивши її винахідливість. Маркетолог з Києва щойно провела блискучу військову спецоперацію за допомогою дубової дошки та засува. Ця дівчина не переставала мене дивувати.

— Ладно, капітане Ларисо. Назад у штаби. Зараз розберемося з твоїм полоненим.

Я швидко накинув футболку, взув кросівки, і ми майже бігом перетнули дорогу. З веранди її хати справді долинав такий глухий гуркіт і добірний мат, ніби там закрили не людину, а розлюченого кабана. Діти, як не дивно, спали — мабуть, після денних розваг їх не міг розбудити навіть відбійний молоток.

Я підійшов до важкої ляди в підлозі сіней. Лариса тактовно сховалася за мою спину, хоча я відчував, як вона продовжує гарячково дихати мені в лопатки.

— Ей, у погребі! — крикнув я, стукнувши носком кросівка по дереву. — Шум прикрути.

Матюки знизу раптово стихли. 

— Це ще хто такий?! — долетів хрипкий голос. — Слиш, чувак, випусти мене, ця дура мене тут закрила! Я батько дітей, які тут живуть!

Я перезирнувся з Ларисою. Вона лише запекло покрутила пальцем біля скроні.

Я відсунув засув і підняв ляду. Зі сходового отвору, віддуваючись і відминаючи пил зі шкірянки, виліз отой самий Коля. Справді лисий, кремезний і з фізіономією, на якій великими літерами було написано «проблеми з законом». Побачивши мене — на голову вищого і значно ширшого в плечах, — Коля пригальмував свій переможний марш.

— Опа… А ти хто? — він повів плечем, намагаючись повернути собі блатну впевненість. — Я взагалі-то до своїх дітей приїхав. У мене й докази є!

Він сунув руку в кишеню куртки. Я вже напружився, чекаючи на кастет чи ніж, але лисий витягнув… зім'ятий папірець.

— Ось! Лист від Ірки! Вона перед смертю написала, що близнята від мене! — він тицьнув мені папірець під ніс.

Я взяв листок. Текст був написаний тим самим почерком, що й мій. Ті самі слова про п'ять років тому, про дітей і про те, що «вони твої». Тільки зверху стояло ім'я «Коля».

У мене всередині на мить усе похололо. Погляд мимоволі смикнувся на Ларису — вона стояла бліда, розгублена, дивлячись на цей папірець як на смертний вирок. Ірина справді розіслала ці листи всім своїм колишнім? Створила такий собі кастинг на роль батька?

Я подивився на Колю. Потім згадав Матвія, якого бачив удень через вікно — його впертий лоб, його манеру хмурити брови, точнісінько як у мене. Згадав Софію. Ні. Ніяких сумнівів. Я не знав, навіщо Ірина це зробила і чому написала цьому поцу ще один лист, але я відчував кожною клітиною тіла: ці діти мої. Моя кров. І цьому лисому непорозумінню поруч із ними робити нічого.

— Коля, — я спокійно склав папірець і сховав його до своєї кишені. — А тепер послухай мене уважно. Ти зараз розвертаєшся і дуже тихо, щоб не розбудити дітей, змиваєшся з цього села. Бо якщо через три хвилини твоя шкірянка все ще буде тут смердіти, я викличу не поліцію, а своїх хлопців з безпеки. І повертатися в місто ти будеш у багажнику. Просікаєш?

Я зробив крок уперед, нависаючи над ним. Коля оцінив мої кулаки, оцінив мій тон, який не залишав простору для дискусій, і його блатний запал миттєво здувся.

— Та ладно, чо ти відразу… — забурчав він, задкуючи до виходу. — Подумаєш, Ірка як завжди все переплутала. Хата все одно розвалюється. Забирайте своїх вовченят.

Він схопив свої кросівки і буквально вилетів за двері, розчиняючись у нічній темряві села. Почувся далекий, хрипкий звук старого мотора, який швидко стих.

У сінях повисла тиша. Лариса безсило прихилилася до одвірка, притиснувши руку до грудей. Її плечі дрібно тремтіли. Весь її войовничий пил випарувався, залишивши лише чистий, концентрований стрес. Вона дивилася в підлогу і, здається, ледь стримувала сльози.

— Гей, — я підійшов ближче, намагаючись говорити якомога м'якше. — Все нормально. Партизан Коля евакуювався. Більше ніхто не прийде.

— А якщо прийде? — вона підняла на мене свої величезні, налякані очі. — Марку, скільки ще таких листів вона написала? Що, як завтра тут буде черга з таких Коль? Я… я не встежу за дітьми сама.

Дивитися на неї таку — тендітну, налякану, в цій смішній великій сорочці — було вище моїх сил. Мені захотілося загребти її в обійми, але я вчасно згадав, що для неї я все ще «підозрілий тип номер один».

— Ніякої черги не буде, — твердо сказав я. — А щоб ти спала спокійно і не вигадувала нових планів з погребом… я переночую у тебе. Отам, на вітальному дивані. Йти через дорогу мені ліньки, а тут я підстрахую, якщо раптом привиди минулого вирішать повернутися.

Лариса подивилася на мене, потім на диван, потім знову на мене. В її очах на мить промайнула звична іронія, але втома перемогла.

— Добре, — тихо буркнула вона, розвертаючись до своєї кімнати. — Тільки чур, постіль стелиш собі сам, «татусю».