13 Лариса

Наступні два дні перетворилися на дивну гру в мовчазне протистояння через дорогу. Я намагалася вдавати, що Марка не існує, але це було так само важко, як ігнорувати слона на кухонній грядці.

Паралельно я на повну швидкість освоювала нові ролі — мами екстреного реагування та хазяйки сільської садиби. Руки боліли від незвичного фізичного навантаження, нігті, про які колись дбав найкращий майстер у Києві, тепер були коротко обрізані, а в моєму лексиконі з’явилися слова «перекис», «підпушування землі» та «о куряче лихо, де взялися ці мухи». Я вчилася на ходу: розрізняла плач Матвія «мені нудно» від плачу «я справді впав», і навчилася за хвилину споруджувати з ковдр фортецю посеред вітальні, щоб виграти собі пів години для робочих дзвінків.

І весь цей час я крадькома спостерігала за подвір'ям навпроти.

Марк продовжував свій капітальний ремонт. З-за моєї фіранки було видно, як він майстерно керує процесом, а його газон тепер виглядав так, ніби там мали грати в гольф. Дивлячись, як легко його новенька бензокоса зрізає триповерхові будяки, я мимоволі зловила себе на гріховній думці: «Чорт, мені б теж така не завадила». Бо мій власний город більше нагадував джунглі з фільму про виживання, і звичайна сапка проти тутешніх бур'янів виглядала як зубочистка проти динозавра.

Але вечір третього дня швидко повернув мене в реальність.

Сонце вже сіло за обрій, огорнувши село густими сутінками. Я щойно вклала дітей, які нарешті заснули після активних ігор у хованки. Втома навалилася така, що я мріяла лише про гарячий чай і подушку.

Раптом у двері загрюкали. Знову.

Серце миттєво зсунулося в п'яти. Перша думка — Марк. Невже цей нахаба знову вирішив прийти з якимось своїм дурнуватим ультиматумом? Я рішуче підійшла до дверей, повернула засув і з силою розчинила їх, готуючись видати все, що я думаю про його нічні візити.

Але на порозі стояв не Марк.

Цей тип виглядав так, ніби щойно втік зі зйомок кримінальної хроніки початку нульових: шкіряна куртка не першої свіжості, лиса голова, важкий погляд маленьких очей і золотий ланцюг, що поблискував у світлі сінешньої лампочки. Від нього тхнуло дешевим одеколоном і пивом.

Він не став чекати мого запитання. Ба більше, він навіть не звернув уваги на мій войовничий вигляд. Він просто відштовхнув мене плечем і по-хазяйськи переступив поріг, заходячи в коридор.

— О, а ти ще хто така? Квартирантка? — хрипким, нахабним голосом запитав він, озираючись на коробки з фарбою і безцеремонно витираючи брудні кросівки об мій чистий килимок. — Короче, мені до лампочки. Де малі? Я приїхав забрати своїх дітей.

Я застигла, ковтаючи повітря від такого нахабства. — Ви взагалі хто такий?! Вийдіть з хати, або я…

— Чуєш, ша, без істерик, — він виставив уперед долоню, наче заспокоював гавкаючого пса, і мерзенно усміхнувся. — Я — Коля. Батько цих близнят, просікаєш? Ірка мені за них винна залишилася. Так що я тут тепер жити буду.

Я застигла, навіть забувши як дихати, а цей Коля тим часом спокійно скинув свої брудні кросівки, кинув шкірянку прямо на купу моїх чистих шпалер і по-хазяйськи почимчикував на кухню.

— О, оладки, — долетів його задоволений голос, а за мить почулося брязкання холодильника. — Чуєш, красуне, а чого це в тебе тут голяк? Навіть пива немає? Короче, показуй, де моя кімната. Мені треба з дороги прилягти. А з малими завтра розберемося, нехай сплять, так навіть тихіше.

Він розвалився на моєму єдиному стільці, закинувши ногу на ногу, і впевнено засунув у рот мій ранковий, злегка підгорілий оладок.

Я стояла в коридорі, відчуваючи, як мене починає колотити від дикого, первісного жаху навпіл із люттю. Це був уже другий «тато» за три дні. І якщо Марк зі своїм шлангом та «Рендж Ровером» хоча б намагався тримати дистанцію, то цей лисий екземпляр планував капітально окупувати хату, прикриваючись дітьми.

— Ану виметайтеся звідси! — мій голос зірвався на сип, я підлетіла до кухні, міцно стискаючи в руці перше, що потрапило під руку — важку металеву лінійку для замірів. — Вийдіть геть, або я зараз же викликаю поліцію!

Коля навіть не здригнувся. Він повільно пережував, витер масні пальці об свої спортивні штани і подивився на мене з такою лінивою загрозою, що в мене всередині все затерпло.

— Чуєш, дівчино, ти мені тут правами не качай. Я в себе вдома. Мій будинок, мої діти. А ти якщо будеш гавкати — полетиш звідси перша, і ніяка поліція тобі не поможе. Затямила?

Це був другий «тато» за три дні. І цей, на відміну від Марка зі шлаком, не збирався грати в джентльмена.