4

Ранок зустрів мене не співом пташок, а звуком власного телефону, який розривався так, ніби вирішив виплеснути весь стрес за минулу добу. На екрані світилося «Офіс. Бос».

— Ларисо, ти де? У нас проект по нерухомості завис, клієнт на вухах стоїть, — голос боса звучав як скрегіт металу по склу.

Я глянула на вікно, за яким замість звичного асфальту розкинувся дикий, напівзанедбаний садок.

— Я взяла відпустку, — відрізала я, намагаючись говорити максимально байдуже. — На два тижні. Ні, не можу. Ні, зв’язок тут ловить через раз. Придумайте щось, у мене ж діти…

Я скинула виклик, вимкнула телефон і відчула дивне полегшення.

День перетворився на хаос. Я намагалася відмити підлогу, наслухавшись порад з YouTube про «еко-прибирання оцтом», але врешті-решт просто зненавиділа запах кухонного приладдя. Найгірше почалося, коли я вирішила приготувати обід. Виявилося, що «просто зварити суп» — це не те саме, що замовити готову страву через додаток. Через пів години з кухні повалив густий чорний дим. Каструля, яку я залишила на вогні, перетворилася на шматок чорного вугілля, а настрій — на повний нуль.

— Дідько, — прошипіла я, розмахуючи рушником, щоб розігнати дим. — Чому тут не працює жодна доставка? Я б зараз віддала пів зарплати за банальну піцу!

Діти стояли в дверях, спостерігаючи за цією катастрофою. Софія тримала в руках стару мамину хустку, притискаючи її до обличчя.

— Мама готувала борщ із пампушками, — тихо сказала вона. — Він пахнув не так. Він пахнув… домом.

Матвій просто мовчав, колупаючи носком черевика дірку в лінолеумі. Я бачила, як у них обох тремтять плечі. У цей момент весь мій запал «супер-тітки» згас. Я зрозуміла: вони не просто голодні. Вони сумують. Вони досі чекають, що зараз у двері зайде Ірина, насварить за безлад і почне готувати той самий борщ.

Я підійшла до них і, нарешті наважившись, сіла на підлогу поруч. Софія не відсахнулася, навпаки — вона просто уткнулася мені в плече, і я відчула, як її маленьке тіло здригається від беззвучних ридань. Матвій підсів з іншого боку, міцно стиснувши мою руку.

Ми сиділи так посеред кухні, серед диму і запаху пригорілої каші. Я не вміла їх втішати. Я не знала, які слова можуть загоїти цю рану. Тому я просто гладила їх по головах, відчуваючи, як мої власні сльози нарешті знаходять вихід.

— Знаєте, — сказала я, витираючи очі тильною стороною долоні, — я теж сумую за мамою. Кожного дня. Це ніколи не проходить, але… стає легше, коли поруч є хтось, хто пам’ятає її разом із тобою. Ми не вміємо готувати борщ, як Ірина. Але ми можемо спробувати зварити хоча б вермішель, не спаливши при цьому хату.

Софія підняла голову, її очі були червоними, але в них з’явився якийсь крихітний проблиск довіри.

— Мама казала, що перша страва завжди виходить комом, — шмигнула вона носом.

— Тоді ми побили рекорд, бо в нас вийшов не ком, а справжня пожежа, — спробувала я пожартувати, і діти, на моє здивування, тихо засміялися.

Але ввечері, коли я виставила на стіл цілком їстівну вівсянку з медом, я відчула гордість, наче щойно закрила найскладніший проект у своїй кар’єрі. Діти їли мовчки, але з апетитом, і це було найкращою нагородою.

Коли вони нарешті вклалися, я вперше за добу просто видихнула. Тиша в будинку більше не здавалася мені мертвою, вона була… затишною. Я прибрала зі столу, випила чаю, дивлячись у вікно на зоряне сільське небо, і навіть дозволила собі замислитися про те, як дивно розвернулося моє життя.

Сон зморив мене миттєво. Я вже дрімала на тому самому дивані, як раптом у двері гучно постукали. Не нахабний стукіт старости, а щось важче, впевненіше.

Я глянула на годинник — майже північ. У селі в цей час зазвичай уже бачать десятий сон. Серце підскочило до горла. Я підійшла до дверей, відчуваючи, як здригаються пальці.

— Хто там? — запитала я, намагаючись додати голосу суворості, хоча виглядала зараз, мабуть, як зацьковане звірятко в піжамі й з розпатланим волоссям.

— Свої, — голос за дверима був низьким, приємним, з якоюсь ледь помітною хрипотою, яка змусила мене на мить забути про страх.

Я відкинула засув і прочинила двері. На порозі стояв чоловік. Високий, у темній куртці, що ледь не заповнювала собою весь дверний отвір. Він виглядав як персонаж, що щойно зійшов з екрана серіалу про суворих героїв: широкі плечі, триденна щетина, погляд, від якого ставало одночасно цікаво і трохи моторошно.

Він окинув мене швидким, оцінюючим поглядом, від якого я мимоволі поправила халат.

— Ти ще хто? — видихнула я, намагаючись втримати двері.

Чоловік зробив крок вперед, і я відступила, відчуваючи, як на мене віє свіжим повітрям і нічною прохолодою.

— Я — Марк, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — І я прийшов за дітьми. Я їхній батько.

Тиша, що повисла після цих слів, була настільки густою, що я могла б її різати ножем. Я завмерла, вчепившись у одвірок. Це був той самий «привид», якого діти чекали все життя? Це була та сама казка, яку мама розповідала їм перед сном?

Він виглядав занадто реальними для того, щоб бути вигадкою.