31 Марк

До вечора напруга, яка сковує нас останні дні, нарешті починає розчинятися в густих сільських сутінках.

Матвій із Сонею, набігавшись за день, засинають майже миттєво. Я вичікую, поки у вікнах будинку Лариси згасне світло, залишаю свої недобудовані хороми та тихо йду через дорогу. Проживати окремо, у своїй напівпорожній хаті навпроти — це, звісно, правильне рішення з погляду пристойності, але зараз воно здається мені катуванням. Я не можу щохвилини перевіряти, як там діти, чи не піднялася знову температура у Софійки і чи не панікує Лариса наодинці з побутом. Ця відстань у кілька десятків метрів зараз здається мені величезною.

Я тихо піднімаюся на її ґанок. Лариса вже на веранді. Вона сидить у кріслі-гойдалці, загорнувшись у той самий старий плед, і тримає в руках чашку гарячого чаю. Світло від настільної лампи м'яко окреслює її профіль, роблячи її точені риси неймовірно ніжними на тлі нічного саду.

Я безшумно підходжу ззаду, кладу руки на спинку крісла й нахиляюся до її вуха.

— Можна приєднатися до вашої вечірньої медитації, майбутня пані Воронова?

Вона здригається від несподіванки, але не відсувається. Тільки повертає голову, і в її очах спалахує вже знайомий мені теплий вогник.

— Тільки якщо ти обіцяєш поводитися тихо й не будувати нових планів, — напівпошепки відповідає вона, ховаючи усмішку в чашці.

— Обіцяю, — я обходжу крісло й сідаю на широкі дерев'яні поручні прямо біля неї.

Я забираю з її пальців чашку й ставлю її на столик. Потім обережно беру її за руку — ту саму, з обпеченою долонею. Легенько торкаюся білого медичного пластиру, яким ми вдень заклеїли опік.

— Як рука? Менше пече?

— Майже не болить, — тихо відповідає вона, дивлячись на наші зчеплені пальці. — Твоя мазь справді чарівна.

— Справа не лише в мазі, — я м'яко тягну її за руку вгору, змушуючи підвестися з крісла.

Лариса слухняно піднімається, опиняючись у полоні моїх обіймів. Плед повільно сповзає з її плечей, відкриваючи ключиці.

Я дивлюся на неї зверху вниз. На її тонку шию, на тендітні плечі, на брудні садна на ліктях, які тепер здаються мені не ознакою її незграбності, а слідами її відчайдушної сили. Вона така маленька порівняно зі мною, але водночас неймовірно сильна.

— Знаєш, Ларо… — я обережно проводжу долонею по її талії, притискаючи ближче до себе. — Я весь день думаю про те, що ти сказала в машині. Про те, що я занадто красивий, а ти звичайна.

— Марку, не починай… — вона намагається сховати обличчя, зашарівшись аж до кінчиків вух, але я м'яко піднімаю її підборіддя пальцем.

— Ні, я серйозно. Ти себе взагалі в дзеркалі бачила? — мій голос стає глухим і оксамитовим. — У тебе неймовірне тіло, Ларо. Кожна лінія, кожен вигин… Навіть із цими забинтованими колінами й розпатланим волоссям ти виглядаєш так, що в мене дихання спирає. Ти заворожуєш. І якщо хтось тут і має боятися не встояти, то це точно я.

Лариса затамовує подих. Її щоки спалахують яскравим рум'янцем, а очі округлюються від такого відвертого компліменту. Вона намагається щось заперечити, відкриває рот, але так і не може підібрати слів.

Я вирішую не давати їй часу на роздуми й переходжу в рішучий наступ.

Нахилившись, я знову накриваю її губи своїми. Цього разу поцілунок зовсім інший — глибший, палкіший, наповнений тією хімією, яка весь цей час накопичується між нами під дахом цієї хати. Лариса тихо зітхає мені в губи й міцно обхоплює мою шию руками, повністю віддаючись цьому моменту.

Я відчуваю, як дрібно тремтить її тіло в моїх руках, як швидко б'ється її серце об мої груди. Вона більше не захищається, не згадує про контракти чи роботу. Вона просто плавиться в моїх обіймах, крок за кроком впускаючи мене у свій закритий світ.

Коли ми нарешті відриваємося один від одного, я цілую її в теплий лоб, потім у кінчик замурзаного носа й знову притискаю до своїх грудей, заколисуючи в нічній прохолоді.

— Ну що, репетиція триває успішно? — тихо шепочу я їй у волосся.