19 Лариса

Шоколадний торт посеред ночі в напівпорожній сільській хаті — у цьому було щось абсолютно сюрреалістичне.

Ми сиділи на кухні. Світло великої лампи я вмикати не стала, щоб не розбудити малих, тож єдиним джерелом освітлення був маленький торшер, який кидав на стіни м’які бурштинові тіні. Чайник затишно бурчав на плиті, розливаючи аромат бергамоту.

Марк сидів навпроти мене на тому самому стільці, де ще вчора розвалювався лисий Коля, але зараз від того нічного жаху не залишилося й сліду. Величезний, спокійний, він акуратно відрізав мені чималий шматок торта. Попри всю незручність нашої ситуації — ми все ще залишалися чужими людьми, які претендували на тих самих дітей, — мені раптом стало неймовірно затишно. Вперше за ці дні я відчула, що не одна проти всього світу.

— Дякую, — тихо сказала я, підносячи до рота шматочок. — Справжній шоколад. Я вже й забула, який він на смак. Останні три дні я харчуюся виключно стресом і підгорілими оладками.

— Стріляй рідше з водяних пістолетів, і життя налагодиться, — підмигнув Марк, відпиваючи чай. — Як Софійка? Спокійно заснула?

— Так, — я зітхнула, крутячи чашку в руках. — Вона сильна дівчинка. Навіть сильніша, ніж я думала. Але цей лист… Марку, що нам робити? Офіційно.

Він помовчав, дивлячись на мене своїм глибоким, уважним поглядом. У напівтемряві кухні цей погляд здавався занадто інтимним, від чого по шкірі пробігли дивні сироти.

— Ми зробимо ДНК-тест, Ларо, — спокійно відповів він. — Офіційно й без поспіху. Я не збираюся діяти брудними методами. Але щоб там не показав папірець, я обіцяю: цього лисого поца я до дітей більше на гарматний постріл не підпущу. Спатимеш спокійно.

Я кивнула, відчуваючи, як з душі спадає важкий камінь. Ми просиділи так ще з годину, розмовляючи про якісь дрібниці: про його київські будівництва, про мою рекламу, про кумедного жука Валерія. Це було приємно, тепло і… дуже хвилююче. Коли наші погляди зустрічалися, між нами спалахувала якась наелектризована, ніякова тиша, яку ніхто з нас не наважувався порушити. Нарешті він пішов до себе, а я лягла спати з майже спокійним серцем.

Але сільське життя не дає розслабитися ні на мить.

Ранок зустрів мене не співом пташок, а тихим, жалібним хлипанням з дитячої кімнати. Я підхопилася з ліжка і кинулася туди. Софійка лежала під ковдрою, згорнувшись калачиком. Її щічки палали яскравим рум'янцем, а губки пересохли. Я торкнулася її лобика і ледь не зойкнула — він був гарячим, як розпечена праска.

— Тітонько Ларо, мені холодно… і горлечко болить, — прошепотіла мала, починаючи плакати.

У мене всередині все захололо. Я ніколи в житті не стикалася з хворими дітьми! В моєму міському житті найстрашнішою медичною проблемою був мій власний нежить раз на рік, який лікувався кавою та вітаміном C. Що робити? Чим збивати таку температуру п'ятирічній дитині? А раптом це якісь ускладнення після вчорашнього переляку?

Паніка миттєво затопила мозок. Перед очима попливли найстрашніші картинки: органи опіки приїжджають з перевіркою, бачать хвору дитину, звинувачують мене в недбалості й забирають малих в інтернат, тому що «молода кар'єристка не впоралася з обов'язками опікуна».

І саме в цей момент, коли я судорожно шукала в аптечці бодай якийсь дитячий сироп, мій телефон на столі вибухнув серією істеричних дзвінків.

Це був клієнт. Мій найбільший, найважливіший комерційний контракт, від якого залежав мій дохід на наступні пів року. Через нічні пригоди та ранковий шок я зовсім забула, що годину тому мала відправити їм фінальну стратегію просування медичного обладнання.

— Ларисо! Де матеріали?! — загорлав у слухавку менеджер, навіть не вітаючись. — Рада директорів сидить на нараді, ми чекаємо лише на тебе! Якщо через десять хвилин презентації не буде на пошті, ми розриваємо контракт і виставляємо тобі штраф за зрив термінів! І взагалі, твій директор уже натякав на твоє звільнення через ці твої «сільські канікули»!

— Почекайте… у мене тут дитина захворіла, температура під сорок… — заїкаючись, спробувала пояснити я, відчуваючи, як сльози безсилля підступають до очей.

— Нас не цікавлять твої сімейні проблеми, Ларисо! Ти професіонал чи де? Десять хвилин, або пиши заяву! — у слухавці пішли гудки.

Я безсило опустилася на стілець посеред кухні, стискаючи телефон. Голова йшла обертом. Дитина горить у ліжку, робота летить під три чорти, грошей не буде, нас виженуть з вовчим квитком, мені не буде за що купити малим навіть хліба… Справжній, глухий, паралізуючий напад паніки. Я просто закрила обличчя руками й тихо заридала.

Хвіртка рипнула, і до хати без стуку забігла баба Олена — мабуть, почула мої крики через відчинене вікно. Вона миттєво оцінила обстановку: мій істеричний плач, гарячу Софійку та розкидану аптечку.

— Так, Ларисочко, ану циць! Не смій мені тут ревти! — гримнула бабця, підходячи до мене і міцно стискаючи мої плечі. — Від твоїх сліз дівчинці легше не стане. Роботу твою міську зачекають, нікуди вона не дінеться. Ну-бо, бери себе в руки, ти ж козак у спідниці!

Вона швидко витягла зі своєї кишені стареньку «Нокіа» і почала запекло тицяти в кнопки.

— Зараз я нашому Михайловичу подзвоню, він у нас фельдшер від Бога, за п'ять хвилин прибіжить, дасть малій якісь крапельки. Все буде добре, чуєш мене? Не панікуй, дитинко, ми її виходимо!

Вона почала щось швидко і голосно кричати в слухавку фельдшеру, а я сиділа, ковтаючи сльози, і молилася лише про одне — щоб цей жахливий ранок якнайшвидше закінчився. І чомусь мій погляд мимоволі знову ковзнув до вікна, шукаючи очима велику чорну машину Марка. Нам потрібна була допомога. Справжня чоловіча допомога.