9 Лариса

Я подякувала бабі Олені, підхопилася з лавки і майже бігом рушила назад. Паніка підганяла в спину.

На своєму подвір'ї я першим ділом схопила дітей за руки. Матвій якраз намагався відірвати якийсь шматочок кори від смородини, а Софія щось шепотіла коту.

— Так, малі, швидко в хату! — скомандувала я, підштовхуючи їх до ґанку.

— Ну тііітко Ларисо, чому? — затягнула Софія, ображено надувши губи. — Там же сонечко! І Барсик не хоче йти!

— Барсик теж іде в хату. Рухайтеся, кому кажу.

Я практично загнала їх у коридор і зачинила двері на всі засуви. Наступну годину діти влаштували мені справжній страйк. Вони нили, нудилися, ходили за мною хвостом і демонстративно зітхали. Матвій із гуркотом кидав кубики на підлогу, а Софія сиділа на підвіконні в дитячій і з нещасним виглядом малювала пальцем по пильному склу.

Сама ж я не могла відірватися від вікна у вітальні, обережно визираючи з-за фіранки.

Марк на протилежному боці дороги розгорнув бурхливу діяльність. Спочатку він десь роздобув бензокосу. Наступні дві години вулицю оглушував тріскучий гуркіт, а з подвір'я Ганни летіли на всі боки шматки скошеного пирію та будяків. Марк працював затято, впевнено, періодично витираючи піт із лоба передпліччям. Коли двір став чистішим, до хати під’їхала величезна вантажівка.

Доставка. У глухе село, де навіть піцу не замовиш!

З кузова почали вивантажувати коробки. Я примружилася, намагаючись розгледіти маркування. Розібрала якісь меблі в розібраному стані, великий матрац у пластиковому пакуванні, а потім вантажники витягли кілька довгих металевих кріплень та рулони чогось темного й незрозумілого.

«Гад, — пронеслося в голові з німою злістю. — Він тут поселився надовго. Це не на вихідні».

— Тітко Ларисо! — Матвій підійшов ззаду і смикнув мене за край футболки, змусивши здригнутися. — Ну випусти нас. Там на вулиці Сашко і Денис на велосипедах їздять. Ми теж хочемо. Чому нам не можна?

Я відпустила фіранку і розвернулася до нього, намагаючись надати обличчю максимальної серйозності.

— Тому що на вулиці небезпечно. Отам, навпроти, — я хитнула головою в бік вікна, — оселився бандит. Великий, озброєний бандит. І поки я не з'ясую, що йому треба, ви сидітимете в хаті.

Матвій округлив очі, а Софія, яка почула це з коридору, аж рота роззявила.

— Справжній бандит? Як у кіно? З пістолетом? — прошепотів малий.

— Гірше. З бензокосою, — відрізала я.

Діти затихли, перетравлюючи інформацію, а я сіла на диван, обхопивши голову руками. Брехати п'ятирічним малюкам про бандитів — це, звісно, педагогічний провал року. Вони ж не зможуть сидіти під замком вічно. Їм треба бігати, спілкуватися з ровесниками, жити нормальним життям, а не віддуватися за гріхи дорослих.

Я розуміла, що довго так не витримаю. З цим Марком треба було щось вирішувати. Причому кардинально і найближчим часом, поки він не перетворив наше життя на облогу.