Розділ 9

Лариса

Додому я буквально приповзла. Волочачи за собою важкий «Трансформер», з якого злетів ланцюг, у розірваній брудній сорочці та з ліками, які міцно стискала в кулаку, наче найбільший скарб у світі. Коліна пекли немилосердно, лікті боліли, але мені було байдуже.

Я миттєво влетіла в хату. Баба Олена вже встигла напоїти Матвія чаєм зі своїми пиріжками, від чого малий сидів задоволений і спокійний. За допомогою сусідки ми швиденько залили в Софійку сироп. Нарешті, десь за пів години, ліки подіяли. Дівчинка перестала хлипати, її шкіра стала прохолоднішою, і вона заснула нормальним, спокійним сном, міцно тримаючи мене за палець.

Баба Олена, переконавшись, що криза минула, тихо пішла додому порати власну худобу. Я залишилася в затихлій хаті. Втома навалилася така, що хотілося просто лягти на підлогу й не рухатися. Але розслаблятися було ніколи.

Коли Софійка розплющила очі, на її личку вже не було того страшного жару. Вона подивилася на мене великими благальними очима і тихо прошепотіла: — Тітонько Ларо… я їсти хочу. Звари мені супчик з локшиною. Такий, як мама готувала. Зірочками.

У мене стислося серце. Я поняття не мала, який саме суп готувала їм Ірина, які приправи додавала і як робила ту кляту локшину. Кулінарія Ірини взагалі була для мене загадкою. Але відмовити цій блідій дитині, яка щойно пережила такий напад, я просто не могла.

— Добре, сонечко, — я поцілувала її в чоло. — Тітка Лара зараз приготує найкращий у світі суп. Точнісінько як у мами.

Я зашкандибала на кухню, на ходу змиваючи запечену кров із колін. Знайшла в шафі пачку макаронів-зірочок, набрала в каструлю води, почистила картоплю. Справа дійшла до засмажки. Я налила олії на пательню, криво-косо покришила цибулю з морквою і кинула все смажитися.

Паралельно в голові знову закрутилися думки про розбитий телефон, розірваний контракт і повний крах мого міського життя. Я так глибоко поринула в цей депресивний аналіз, що повністю випала з реальності.

Зі спогадів мене вирвав різкий, їдкий запах гару.

— О ні! — зойкнула я.

Морква з цибулею на пательні перетворилися на вугілля, а з посуду валив густий чорний дим. У паніці я схопила пательню за розпечену металеву ручку без прихватки.

— А-а-а! — крик вирвався сам собою.

Долоню обпекло диким, пульсуючим болем. Пательня з гуркотом полетіла назад на плиту, заляпавши все навколо гарячою олією. Я відскочила, затиснувши обпечену руку під пахвою, подивилася на каструлю з каламутною водою, на згорілу засмажку, на свої закривавлені коліна… І це стала остання крапля. Гребля мого залізного самоконтролю, який я так важко тримала всі ці дні, остаточно рухнула.

Я просто сперлася ліктями на стіл поруч із каструлею, закрила обличчя брудними руками й тупо, вголос заридала. Невдаха. Повна, абсолютна невдаха. Я не можу заробити грошей, не можу захистити дітей від бандитів, не можу навіть зварити їм нещасний суп із зірочками!

В цей момент вхідні двері тихо рипнули. Почулися важкі, впевнені кроки в коридорі.

— Ларо? Я повернувся. З Колею все вирішено, він у рай… — Марк зайшов на кухню і раптово осікся.

Він застиг на порозі, ошелешено розглядаючи картину мого особистого апокаліпсису. Дим під стелею, згоріла засмажка, моє порване брудне вбрання, роздерті ноги і я — успішна київська бізнес-леді, яка сидить над каструлею і ридає в три ручії, розмазуючи сажу по щоках.

Марк

Я застиг на порозі кухні, і в голові на мить пронеслася думка, що я помилився адресою і потрапив на знімальний майданчик якогось фільму про катастрофи.

Під стелею клубився сизий дим від спаленої цибулі. На плиті стояла каструля з підозрілою сірою рідиною, а посеред цього кулінарного згарища сиділа Лариса. Моя горда, колюча сусідка, яка ще вчора відганяла мене шлангом, зараз виглядала як загнане в кут беззахисне звірятко. Біла сорочка розірвана й у грязюці, коліна та лікті роздерті до м'яса, а сама вона тупо ридала над каструлею, затиснувши одну руку під пахвою і розмазуючи сажу по щоках.

Серце неприємно стислося. Весь мій переможний настрій після успішного візиту до райвідділку випарувався за секунду.

— Ларо… — я в два кроки опинився біля неї, обережно перехопив її за плечі й змусив підвести голову. — Ти що тут, підпал влаштовувала? Що сталося?

Вона підняла на мене свої заплакані, червоні очі, і з неї просто хлинув потік незв'язних слів, навпіл із риданнями: — Вона захворіла… Соня… температура сорок, а Михайлович каже, що це від стресу і треба в місто, а в Ірки грошей не було… І я впала з того клятого велосипеда, гальм немає! А телефон розбився, і клієнт мене звільнить, у мене немає контракту, Марку! Немає грошей! Опіка приїде, вони побачать бруд, згорілий суп, хвору дитину і заберуть їх! Заберуть Матвія і Соню, бо я нікчема, я навіть суп із зірочками зварити не можу!..

Вона заходилася новою хвилею плачу, ховаючи обличчя в долонях.

Я мовчки видихнув. Пазл склався. Дівчину просто накрило залізобетонною плитою стресу, яка збиралася всі ці дні. Хвороба малої, втрата роботи, страх перед соцслужбами й абсолютне безсилля перед побутом.

— Так, тихо. Спокійно, — я рішуче, але акуратно взяв її під лікті, підняв і посадив на єдиний уцілілий стілець. — Ніхто нікого не забере. З Колею я розібрався, він під вартою і світить йому строк за спробу викрадення. Опіка сюди навіть не ткнеться, я особисто про це подбаю, чуєш?

Я швидко знайшов у розкиданій аптечці перекис, вату та мазь від опіків. Опустився перед Ларисою навпочіпки, прямо на брудну підлогу. Спочатку обережно взяв її обпечену долоню — шкіра вже почервоніла. Наніс мазь. Вона лише тихо схлипнула, закусивши губу. Потім я взявся за її коліна. Змивав бруд і кров, намагаючись діяти якомога ніжніше своїми великими пальцями.

— Тепер план такий, — сказав я, не відриваючись від обробки її подряпин. — Ти зараз ідеш у кімнату до Соні. Лягай поруч, обійми її та поспи. Тобі терміново треба вимкнути мозок.