27 Марк

«Ти занадто красивий».

Я стояв біля вікна, і ці слова Лариси ехом вибухали в моїй голові, залишаючи по собі повне, абсолютне заціпеніння. Я, чоловік, який керує сотнями суворих будівельників, розрулює мільйонні тендери й звик, що жінки самі шукають моєї уваги, щойно отримав гарбуза. Причому під яким соусом! Мене звинуватили в тому, що я занадто привабливий, занадто успішний і… занадто не надійний.

Шок повільно переростав у глуху, гарячу образу.

Я вперше в житті — вперше — наважився на такий крок. Переступив через свій егоїзм, прорахував усе до дрібниць, запропонував жінці своє ім'я, свій статус, свій захист і фінансову стабільність для дітей. Я розкрився перед нею, показав, що готовий змінювати своє життя, а вона просто виставила мене емоційним підлітком, який грається в «благородний квест». Назвала мене чужим. Сказала, що я задихнуся і втечу, як її колишній невдаха.

— Знаєш що, Ларо? — процідив я, різко розвертаючись до неї. Мій голос звучав як метал, що б’ється об бетон. — Якщо ти вважаєш моє бажання захистити дітей і тебе грою в супергероя, то нехай буде так. Пробач, що порушив твій душевний спокій своїм «занадто красивим» фейсом.

Я не став чекати на її відповідь. Розвернувся і широкими кроками вийшов із хати, з гуркотом зачинивши за собою двері. Мене просто трясло від люті.

Перетнувши дорогу, я залетів у свій будинок і почав злісно кидати речі в дорожню сумку. Ноутбук, зарядки, сорочки — усе летіло туди купою. Якого біса я взагалі тут сиджу?! У мене в Києві горить три великі об'єкти. Мене чекають партнери, інвестори, юристи. Я втрачаю шалені гроші кожного дня, поки сиджу в цій глушині, кошу бур'яни, відмиваю плитки, купую дорогі торти й стережу Ларису, яка навіть спасибі сказати не може без шпильки в мій бік! Якщо їй так хочеться бути гордою і самотньою — вперед. Нехай сама розгрібає свої згорілі супи. За три дні прийдуть результати ДНК, і тоді мої юристи просто заберуть дітей через суд, раз вона відмовляється від нормального, людського виходу.

Я застебнув блискавку на сумці й важко сів на ліжко, важко дихаючи. На подвір'ї заревів мотор мого «Рендж Ровера», який я закинув у режим прогріву з брелока. Шлях на Київ був відкритий. Дві години — і я в цивілізації.

Але погляд мимоволі впав на вікно, що виходило на двір Лариси.

Там, біля хвіртки, Софійка з Матвієм продовжували бігати за маленьким рудим цуценям. Вони сміялися. Дитячий сміх долітав навіть крізь зачинене скло.

Мій запал образи раптом почав стрімко холонути, залишаючи в душі якусь неприємну, тривожну порожнечу. Я згадав бліде обличчя Лариси, коли вона розказувала про свій напад паніки. Згадав двох мимр із соцслужби, які безцеремонно заглядали в її холодильник і виписували квитанції на вилучення дітей.

Якщо я зараз поїду… Що буде з ними? Дві сироти та одна залякана, поранена дівчина з розбитим телефоном і ліктями в крові. Ті казенні відьми з опіки обов'язково повернуться. Вони дізнаються, що «наречений» втік, що ремонт стоїть, і в той же день оформлять папери. Лариса просто зламається. Вона не втримає цей удар самотужки, я ж бачив це сьогодні вранці.

Я запустив пальці в волосся і тихо вилаявся. Весь мій залізобетонний бізнес-досвід, уся моя гордість і чоловіче самолюбство зараз тріщали по швах під вагою відповідальності за цих трьох людей навпроти. Я тупо не знав, що робити. Поїхати — означало зрадити власну кров і кинути дівчину, яка, попри всю свою колючість, чомусь стала мені занадто небайдужою. Залишитися — це знову підставити себе під її відмови та сумніви.

Мотор машини на вулиці продовжував глухо бурчати, а я сидів на ліжку серед зібраних речей, вперше в житті не маючи жодного чіткого плану дій.