Розділ 14

Марк

Я роблю крок до східців, тримаючи руки в кишенях, щоб Лариса не побачила, як вони насправді напружені. Спиною відчуваю її паніку, чую цей її відчайдушний, зламаний вигук: «Ні! Марку, стій!» — і всередині все гидко стискається від власної жорстокості.

Я знаю, що дію брутально. Перегинаю палицю, б’ю по найболючішому, змушуючи її думати, що я здатний просто зараз вирвати дітей з її рук і поїхати. Звісно, я нікуди не піду і нічого не скажу малим от так, з кондачка. Вони й так пережили стрес, і діяти як загарбник я не збираюся. Але моя чоловіча гордість після її вчорашнього «ти просто намагаєшся мене звабити» затялася на смерть. Умовляти її, просити, доводити, що я не монстр і не збираюся її кидати, у мене просто не вистачило сил. А от такий пресинг… це єдина мова, яку її вперта міська броня розуміє без зайвих сентиментів. Загнана в кут, вона швидше погодиться на цей шлюб. Бо іншого виходу я їй просто не залишу.

Але під цією маскою залізного, безжального ділка в мені самому зараз вирує такий хаос, якого я не відчував ні на жодних кризових переговорах у житті.

Вони мої.

Цей папірець у її руках — не просто довідка. Це вирок моєму колишньому, зрозумілому, холостяцькому життю. 99,99%. Матвій і Соня — моя кров.

Ірина не збрехала в тому листі. Тоді, після нашої випадкової ночі вона дійсно завагітніла. Один єдиний раз, який перекреслив усе моє майбутнє і створив нове. 

Усередині дивною сумішшю перемішуються дика, первісна радість і повна, абсолютна розгубленість. Я ніколи в житті не планував батьківство. Думав, колись потім, ближче до сорока, якась правильна жінка народить мені спадкоємця… А тут бабах — і в мене відразу двоє. Готових, дорослих дітей зі своїми характерами, травмами, страхами і потребами. Один — мовчазний захисник із моїм поглядом, інша — крихітна дівчинка, яка не чує світу, але бачить його серцем. Я поняття не маю, як бути батьком двох близнят одночасно! Як з ними розмовляти, коли вони плачуть, як виховувати, як не зламати їх?

Я застигаю на верхній сходинці веранди, спиною до Лариси. Слухаю її судорожні, глухі ридання за своєю спиною і відчуваю себе останнім покидьком. Але я не повернуся, поки вона сама не скаже те, що має сказати. Нам обом потрібен цей контракт. Їй — заради безпеки, мені — заради них усіх.

Я застигаю на верхній сходинці веранди лише на секунду. Горло стискає спазм, але я не даю собі розвернутися, не даю собі права на слабкість чи жаль. Вмовляти, чекати, поки вона знову почне вибудовувати стіни з образ та гордості — у мене немає часу. Потрібно діяти кардинально.

— Годі розмов, Ларо, — сухо кидаю я через плече, навіть не дивлячись у її бік. — Час порожніх переговорів офіційно вичерпано.

Я рішуче сходжу сходами веранди й прямую в глибину саду, туди, де під старою розлогою вишнею Матвій і Софійка продовжують бавитися з рудим сусідським цуценям. Кожен мій крок по сухій управтаній землі віддається в скронях важким молотом.

Я йду до них. Моїх дітей.

Усередині все ходором ходить. Я намагаюся на ходу втихомирити цей шалений шквал емоцій, налаштуватися на розмову. Що я їм скажу? Як підібрати слова для п’ятирічного хлопчика та глухої дівчинки, які ще вчора бачили в мені просто суворого сусіда з будівництва, а сьогодні мають дізнатися, що я — їхній батько? Що тепер їхнє життя зміниться на сто вісімдесят градусів? Руки в кишенях мимоволі стискаються в кулаки, серце б'є прямо в ребра, але я вперто тримаю спину рівно. Справжній чоловік не тікає від своєї крові.

Позаду чути тихі, шурхотливі кроки. Лариса йде слідом.

Я не обертаюся, але боковим зором бачу її згаслий силует. Вона більше не кричить, не сперечається і не захищається. Вона повністю похнюплена, розчавлена цим раптовим, безжальним ударом реальності, і ледь встигає за моїм широким кроком, слухняно і безпорадно йдучи назустріч тому, що має статися.

Я різко змінюю напрямок, розвертаюсь і швидко йду з веранди прямо в хату, бо бачу, що діти вже забігли всередину. Лариса, як тінь, мовчки і похнюплено шкандибає за мною.

Коли ми заходимо до вітальні, малі граються на килимі. Але варто нам переступити поріг такою похмурою, важкою процесією, як Соня і Матвій миттєво затихають. Соня випускає з рук пластикову машинку, а Матвій підводиться, підозріло переводячи погляд з мого застиглого обличчя на заплакану Ларису. У кімнаті повисає така тиша, що чути гудіння старого холодильника на кухні.

Я роблю глибокий вдих, налаштовуючись, і витягаю руки з кишень. Час для напівзаходів минув.

— Матвію, Соню, послухайте мене, — мій голос звучить урочисто й суворо, аж занадто гучно для цієї маленької кімнати. — Прийшли папери з лікарні. Тепер усе офіційно. Я — ваш тато.

Малі замружуються, переварюючи почуте. На їхніх обличчях — суміш дитячого подиву й якогось раптового проблиску надії. Матвій робить крок уперед, міцно стискаючи кулачки, і дивиться на мене знизу вгору.

— Тато?.. — перепитує він, а потім швидко озирається на Ларису. — То ви тепер одружитеся з Ларою? Ну, як справжні мами й тата? Чи ти так і будеш жити по сусідству через дорогу і просто приходити в гості?

Я на мить заминаюся, відчуваючи, як це дитяче питання б'є під дих під кутом дев'яносто градусів. Боковим зором бачу, як Лариса вся стискається, чекаючи на мою відповідь. Але моя гордість іще надто сильно палає після її вчорашньої відмови. Я просто ігнорую це запитання. Переступаю через нього, наче його й не було, і гну свою лінію далі.

— Це зараз не має значення, — відрізаю я, дивлячись тільки на дітей. — Головне — інше. Тепер я забираю вас із собою до Києва. У мене там велика квартира, у кожного з вас буде своя кімната, купа нових іграшок. Ми поїдемо в найкращі лікарні, я знайду для вас найкращих вчителів і нянь. Тут вам більше нічого робити. Збирайте речі, ми виїжджаємо.

Софійка кілька секунд переводить погляд з мого обличчя на розгублену Ларису, а потім її губки починають дрібно тремтіти. Вона не витримує цього тиску, закриває обличчя долоньками і просто починає голосно, налякано плакати, ховаючись за брата.