7 Лариса

Ніч після візиту нічного «татуся» перетворилася на суцільний кошмар. Кожен шурхіт за вікном здавався мені кроками цього двометрового бороданя, а скрип старих мостин у коридорі змушував підхоплюватися на дивані й перевіряти, чи добре зачинений засув. Хто він такий? Звідки дізнався про дітей? Чому прийшов саме зараз, коли Ірини вже немає? Питання крутилися в голові, як шалені бджоли, і заснути мені вдалося лише під ранок, та й то на якусь нещасну годину.

Ранок, втім, ніхто не скасовував. П’ятирічні двійнята — це вам не офісні працівники, їх дедлайнами не налякаєш, вони хочуть їсти за розкладом.

Я вирішила піти з козирів — оладки. Моя мама колись готувала їх у неділю, і це завжди пахло святом. Знайшовши в коморі борошно та кефір, я відкрила YouTube. Перша порція тіста виявилася занадто рідкою і розтеклася по пательні, перетворившись на якесь потворне мереживо. Друга — миттєво обросла чорною вугільною скоринкою.

— Дідько, — пробурмотіла я, віддираючи лопаткою чергову невдачу. — Я керую бюджетами з шістьма нулями, невже я не впораюся з борошном і кефіром?

Я зменшила вогонь, додала трішки соди, як радив якийсь бородатий кулінар з екрана смартфона, і — о диво! — третій оладок виявився цілком пристойним. Пишним і навіть золотавим. Коли діти заходили на кухню, на тарілці вже височіла ціла гора, нехай і злегка різнокаліберних, але цілком їстівних оладок.

Після сніданку малі разом із Барсиком перебралися на подвір’я. Сонце світило по-весняному тепло, і я, трохи заспокоївшись, вирішила нарешті вийти на свіже повітря та розібратися з тим, що Ірина називала «городом». На мені були мої старі міські джинси та футболка, яку не шкода забруднити.

Я вийшла на ґанок, мружачись від раптового яскравого світла після напівтемряви хати. Повітря пахло мокрою травою і якоюсь дикою м’ятою. Матвій і Софія вже крутилися біля старого, розлогого куща смородини. Вони сиділи навпочіпки і щось жваво, пошепки обговорювали з котом, який з поважним виглядом вигрівався на сонечку. Дивлячись на них, я вперше за ранок видихнула — звичайні діти, звичайний теплий день.

Я зробила кілька кроків уперед по потрісканій бетонній доріжці, намагаючись оцінити масштаби катастрофи, яку сусідка делікатно назвала «городом». Чорні прямокутники грядок заросли якимось нахабним пирієм, а торішні сухі батоги від помідорів сумно стирчали з землі, наче маленькі хрести. Я розвернулася, збираючись покликати малих ближче до хати, і мимоволі кинула погляд через дорогу, на сусідній двір навпроти. Бабця Олена вранці згадувала про цю хату — казала, що вона давно стоїть пусткою, бо син старої Ганни поїхав жити в місто, і там тільки миші дах ділять.

І в цей момент моє серце просто пропустило удар. А потім забилося десь у самому горлі, перекриваючи повітря.

На подвір'ї навпроти, прямо біля старого дерев’яного колодязя, стояв він. Вчорашній нічний гість. Той самий Марк.

Ніякого пальта чи куртки, в якій він здавався мені нічним грабіжником. Зараз на ньому була проста сіра футболка, яка безсоромно обтягувала занадто широкі для цього тихого, патріархального села плечі, та потерті джинси. Він спокійно, без жодного поспіху крутив корбу, дістаючи з глибини важке відро з водою. Рухи були впевненими, точними. Потім він перехопив відро за дужку, і на його руках так чітко перекотилися м'язи, що я мимоволі зробила крок назад, ховаючись за паркан.

Навіть здалеку цей чоловік виглядав так, ніби господарював тут уже не перший рік, а його величезний чорний «Рендж Ровер» тепер нахабно підпирав сусідські ворота, виблискуючи чистими боками на сонці.

Мене пройняв холодний піт. Він не просто не поїхав після моїх погроз викликати поліцію. Він оселився прямо навпроти нас!

Страх, такий самий дикий і липкий, як учора вночі, знову зжав мені груди. Він приїхав по дітей. Він вистежує нас. І тепер цей чоловік буде дивитися у наші вікна щодня, чекаючи слушного моменту, щоб забрати Матвія та Софію. Я міцно стиснула пальці в кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Ну ні. Так просто я їх не віддам.