29 Марк

Я крутив кермо «Рендж Ровера», повертаючись із райцентру, і злість у мені вже давно поступилася місцем глухому роздратуванню на самого себе. Нікуди я, звісно, не поїхав. Які, к бісу, київські офіси, коли в голові суцільний безлад? Я пів дня провів на телефонних нарадах, паркуючись то під місцевим елеватором, то біля будівельного магазину, де скуповував усе — від нових замків до сумішей для шпаклівки. Я розгрібав робочі хвости, паралельно намагаючись придумати, як зайти в хату Лариси так, щоб це не виглядало як капітуляція.

Раптом на виїзді з міста, біля пильної обочини, я помітив знайому фігуру.

Лариса ледве йшла. В одній руці вона тягнула важкий пакет із логотипом супермаркету, в іншій — якусь коробку, а її плечі були так приречено опущені, наче вона несла на собі весь земну кулю. Вона навіть не дивилася на машини, що проїжджали повз.

Я різко взяв праворуч, гальмуючи прямо перед її носом так, що шини коротко свиснули по гравію. Здав назад, опустив скло з пасажирського боку.

— Сідай, мандрівнице, — гукнув я. — Попутка до Копачів замовляли?

Вона здригнулася, підняла голову, і я побачив її обличчя. Червоні від сліз очі, зацькований погляд і абсолютна, смертельна втома. Помітивши мене, вона спочатку хотіла гордо пройти повз, але пакет у її руках зрадницьки тріснув, і звідти ледь не вивалився рулон туалетного паперу. Лариса глухо вилаялася, смикнула дверцята моєї машини і з гуркотом закинула речі на заднє сидіння. Сама впала вперед, закриваючи обличчя руками.

Я мовчки рушив з місця. Атмосфера в салоні була такою наелектризованою, що можна було підпалювати сірники.

— Ну і чого ми такі злі й засмучені? — спокійно запитав я, зрізаючи поворот. — Знову пательня згоріла чи велосипед остаточно депортував тебе в кювет?

— Відчепись, Воронов, — глухо долетіло з-під її долонь. А потім її прорвало. Схоже, ліміт стриманості Лариси Ковальчук на сьогодні офіційно вичерпався. — Мене звільнили! Розумієш ти своїм успішним будівельним мозком?! Звільнили з вовчим квитком! Клієнт виставив штраф за зрив контракту — там така сума, що мені доведеться продати нирку, квартиру і, мабуть, душу дияволу! У мене іпотека, Марку! Нуль заощаджень! А Софійці треба повне обстеження в Києві, Михайлович сказав, що це тисячі гривень… А я… я нікчема. Я залишилася на вулиці з двома дітьми без копійки грошей. Задоволений?! Можеш їхати у свій Київ, я тебе не тримаю!

Вона випалила це на одному диханні, її голос зірвався на хрип, і вона знову відвернулася до вікна, судорожно ковтаючи сльози.

Я вислухав цей емоційний вибух, навіть не змінивши виразу обличчя. Перевів погляд на дорогу, міцніше стискаючи шкіряне кермо. Усередині замість розчарування раптом з'явилося дивне, майже тріумфальне полегшення. Проблеми з грошима, контрактами та судами — це була моя стихія. Тут я знав кожну тріщину в асфальті.

— Ну, по-перше, у Київ я не їду, як бачиш, — м'яко сказав я, пригальмовуючи перед сільським переїздом. — А по-друге… Ларо, я ж тобі ще три години тому пропонував готове рішення. Шлюб. Офіційний, законний шлюб.

Вона різко розвернулася до мене, обурено блискаючи очима: — Ти знову за своє?! Я тобі що, кризовий актив, який треба викупити за борги?!

— Я менеджер, який бачить ефективне вирішення проблеми, — я повернув голову і подивився їй прямо в очі. — Мої гроші перекриють твій штраф за п'ять хвилин. Моя страховка забезпечить Софійці найкращу клініку в столиці вже післязавтра. Мої юристи закриють рот опіці. Тобі не доведеться думати, за що купити хліб чи як платити іпотеку. Тобі просто треба сказати «так». А до того, що я «занадто красивий»… ну, нічого, якось звикнеш за пару років. Я вмиватимуся частіше, щоб не так засліплювати.

Лариса на мить замовкла, застигнувши від мого нахабства. Її щоки миттєво спалахнули густим рум'янцем — і цього разу явно не від злості. Вона нервово засмикала ремінь безпеки, переводячи погляд з мене на панель приладів.

— Ти… ти не розумієш, Марку, — заліпетала вона, раптово втративши всю свою залізну впевненість. Її голос став тихим і якимось дивно плутаним. — Шлюб — це ж не просто папірець про фінансове злиття. Там же… там же є купа всього іншого. Ну, того, що додається. Автоматично. Як ми це будемо реалізовувати?

— Що саме «все інше»? — я щиро не зрозумів, куди вона клонить, і знову вивернув кермо на сільську дорогу.

— Ну… це саме! — Лариса майже задихнулася від збентеження, запекло жестикулюючи здоровою рукою. — Ну, ми ж житимемо в одному будинку. Одне ліжко. Фізична… ця… ну, близькість! Обов'язки подружні! Ти чоловік, я жінка… Тобі ж захочеться… ну, ти розумієш! А ми взагалі чужі! Я не можу просто так, за контрактом, спати з людиною, яка мене дратує, навіть якщо ти… ну… добре виглядаєш у профіль! Я не звикла до такого… виконання пунктів договору в ліжку!

Вона випалила останні слова і буквально втиснулася в крісло, здається, мріючи провалитися крізь підлогу «Рендж Ровера».

Я на секунду втратив дар мови. А потім до мене дійшов увесь сенс її плутаних, панічних пояснень. Я міцно вчепився в кермо, щоб не заржати на всю горлянку. Моя сувора міська бізнес-леді, виявляється, прораховувала не лише юридичні ризики, а й інтимну складову нашого майбутнього шлюбу, і зараз перебувала в повному шоці від власних думок.

— Організувати окремі спальні в моєму київському пентхаусі, Ларочко, — ледь стримуючи сміх і навмисно понизивши голос до хрипкого шепоту, сказав я, — це найпростіший пункт нашого договору. Хоча… дякую за інформацію. Буду знати, що мій профіль справляє на тебе таке сильне враження.