Розділ 15

Лара

Марк сидить передо мною — високий, кремезний, із суворим обличчям, але з величезною пір’яною подушкою, яка намертво вросша в його потилицю. У будь-якій іншій ситуації я б сміялася до сліз. Але зараз це дивакувате видовище викликає в мене лише тихий, виснажливий біль у грудях.

Моє «я згодна» повисає в повітрі важким, невидимим вантажем. Я чекала від нього чого завгодно: тріумфального погляду, чергового уїдливого жарту про «вигідне співробітництво», упевненого «ось і чудово». Але Марк просто морозиться. Він підтискає губи, зсуває брови і якось важко, похмуро дивиться повз мене на протилежну стіну. Через цю кляту подушку він навіть головою поворушити не може, і ця його вимушена нерухомість робить його мовчанку ще більш гнітючою.

— Я зрозуміла, — тихо кажу я, підводячись з ліжка. — Юристам підтверджу, коли треба буде підписати папери. А зараз… іди краще в ванну, спробуй відмочити це теплою водою з маслом, поки волосся остаточно не довелося стригти налисо.

Він так нічого й не відповідає. Лише глухо бурчить щось невиразне собі під ніс і з зусиллям підводиться з ліжка, обережно підтримуючи рукою свій пуховий «шолом». Я розвертаюся й виходжу з його хати, відчуваючи, як усередині все стискається від гіркої іронії: ми щойно домовилися про одруження, але між нами пролягла прірва, більша за всю цю сільську вулицю.

Повертаючись до своєї хати, я відчуваю, як ноги стають важкими, наче залиті бетоном. Я віддала все. Свою гордість, свою незалежність, свої страхи. Я погодилася стати дружиною чоловіка, який тримає мене в їжових рукавицях, аби тільки зберегти цих двох малюків.

Коли я переступаю поріг вітальні, малі сидять на килимі. Вони затихли, наче два сполоханих пташенят, і гарячково шепочуться про щось, зсунувши голівки. Побачивши мене, Матвій миттєво підхоплюється на ноги, затуляючи собою Соню, а в його очах спалахує така доросла, панічна рішучість, що в мене перехоплює подих.

— Ларо! — випалює він, роблячи крок мені назустріч. Його кулачки знову стиснуті, а носик кумедно задраний. — Ми все придумали! Ми з Сонею з тобою не поїдемо до того Києва з дядьком Марком, якщо ти не хочеш! Ми… ми втечемо!

— Куди втечемо, Матвійчику? — ледь чутно запитую я, опускаючись перед ними на коліна просто на старий килим.

— В ліс! Або в інше село! — впевнено махає руками хлопчик, аж його розпатляний чубчик розлітається вбік. — Я вмію будувати курені з гілок, я бачив по телевізору! І я буду ловити рибу! Ми тебе не віддамо йому і самі не підемо. Ми будемо жити втрьох! Ти тільки не плач, чуєш?

Софійка тихо підповзає ближче, кладе свою маленьку, теплу долоньку мені на коліно й знизу вгору дивиться своїми величезними, темно-карими очами — так само, як дивився Марк, але в її погляді немає й краплі холоду. Тільки дитяча, чиста тривога.

У мене всередині щось остаточно тріскається і розлітається на дрібні друзки. Сльози, які я так довго стримувала перед Марком, гарячими струмками котяться по щоках. Я пригортаю їх обох до себе, зариваючись носом у їхнє волосся, яке пахне дитячим милом і літнім сонцем.

— Дурники ви мої… — шепочу я, витираючи щоки мокрою долонею і гірко усміхаючись через силу. — Ну куди ж ми втечемо? Хто ж у лісі буде Сонечці казки на ніч читати? І взагалі… я ж… я ж вам навіть не рідна мама. Я ж постійно все псую. Оладки в мене підгорають, велосипед у кювет літає, я гримаю на вас, коли ви калюжі міряєте… Я зовсім не найкраща мама на світі. Вона мала бути інакшою. Ніжною, спокійною, яка ніколи не лякається…

Матвій раптом виривається з моїх обіймів, бере мене своїми маленькими, брудними долоньками за щоки й змушує дивитися йому в очі. Його погляд абсолютно серйозний, майже суворий.

— Ти дуже хороша! — гучно, з відчайдушною щирістю заявляє він. — Найкраща! Твої оладки смачні, навіть коли чорні збоку! І ти нас не кинула, коли мама… коли мама пішла. Ти завжди поруч!

Соня м’яко тулиться до мого плеча, обхоплює мене за шию своїми тоненькими рученятами й тихо, майже пошепки додає, плутаючись у словах:

— Ми… ми, звісно, дуже хотіли б свою маму назад… — вона важко зітхає, і в цьому зітханні стільки дитячого суму за Іриною, що мені стискає серце. — Але ти… ти теж дуже непогана, Ларо. Ти наша. А той дядько Марк… він бандит! Ти сама так казала, коли по телефону говорила! Він нас забере і буде кричати!

Я заплющую очі, ковтаючи клубок у горлі. Боже, як же міцно вони вплелися в моє життя. Як же глибоко зарізалися під шкіру. І як же сильно вони бояться знову бути покинутими чи відданими комусь чужому.

— Він не бандит, малі, — тихо кажу я, гладячи Соню по спинці й пригортаючи Матвія. — Він просто… він просто дуже суворий. Але він ніколи вас не скривдить. Я обіцяю. І ніхто вас нікуди без мене не забере. Ми поїдемо разом. Усі разом.

Я сиджу на підлозі, заколисуючи цих двох розгублених малюків, і вперше за останні дні чітко розумію: нехай цей шлюб буде діловим, нехай Марк дивиться на мене як на чергову кризову проблему, але я пройду крізь усе. Бо за моєю спиною — ці двом пара дитячих очей, які вірять, що я їхній захисник. І я не маю права їх підвести.

Матвій із Сонею затихають, перетравлюючи мої слова. Я відчуваю, як їхні маленькі тільця повільно розслабляються в моїх обіймах, але в повітрі все одно висить дитяча невисловлена тривога.

— Тобто… ми поїдемо з цим суворим дядьком, але ти будеш поруч? — перепитує Матвій, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагається розпізнати найменшу брехню.

— Завжди поруч, — твердо обіцяю я, цілуючи його в розпатлану верхівку. — Я вас ніколи не покину.

Матвій важко зітхає, зовсім по-дорослому опускаючи плечі, і повільно киває.

— Ну… добре. Нам це не дуже подобається, Ларо. Але якщо ти кажеш, що треба і що він не бандит… ми готові. Тільки ти тримай мене за руку, коли ми будемо сідати в його велику чорну машину.

Соня просто міцніше тулиться до мого боку, мовчки погоджуючись із братом. Мені стає стискати горло від щему: вони довіряють мені беззастережно. Вони готові йти за мною навіть до цього страшного, невідомого Києва, аби тільки ми були разом.