Десять поверхів душі

Ліфт з’являвся не одразу. Спершу була тиша, схожа на паузу між вдихом і видихом, коли ще не зрозуміло, чи ти вже пішов, чи тільки готуєшся. Потім — світло. Прозоре, холодне, без джерела.
Вона стояла босоніж на скляній підлозі й бачила під собою порожнечу, в якій повільно проступали поверхи. Їх було десять. Вони не нагадували ні небо, ні пекло. Радше — варіанти. Сцени, що чекали на актора, який уже зіграв попередню роль.
Ліфт не мав кнопок. Він рухався лише тоді, коли людина була готова дивитися.
Стіни були прозорі, й крізь них відкривалися життя. Не як спогади — як можливості. На одному поверсі вона бачила дім біля води, ранки з повільною кавою, роботу, де слова мали вагу. На іншому — місто, шум, самотність серед людей і дивну радість від боротьби. Ще вище — життя просте, майже непомітне,