Глава 3

Ліа стояла на порозі відчинених дверей ліфта, між п’ятим і шостим рівнями. Повітря навколо було теплим і густым, ніби наповненим невидимим медом. Скляні стіни тепер показували не тільки майбутні життя, а й відблиски її власних минулих виборів — тьмяні, ніби старі фотографії.
Шостий рівень манив особливо сильно. Жінка на сцені співала перед натовпом, її голос пронизував серце кожної людини в залі. У цьому житті не було слави заради слави — лише чиста любов, що текла через музику, як річка до океану. Ліа відчула, як її пальці мимоволі стискаються. «Можна було б жити так, — подумала вона. — Дарувати красу, а не просто створювати інтер’єри для багатих».
Але двері не зачинялися. Ліфт чекав. Вона знала: вибір зараз — це не остаточний. Це лише перший крок. Якщо обрати занадто рано, наступне життя буде обмеженим, як нижні рівні. Щоб піднятися ближче до Творця, треба зрозуміти всі уроки.
Ліа зробила крок назад, двері тихо зачинилися. Ліфт знову рушив угору, але повільніше, ніби давав їй час подумати.
Спогади нахлинули сильніше. Вона побачила себе в дитинстві — маленьку Ліа в маленькому будинку в Огайо. Батько малював ескізи будинків на папері, мати саджала квіти в саду. Вони були щасливі, але бідні. «Треба вчитися, — казав батько. — Щоб ніколи не залежати від інших». Ці слова врізалися в душу. Ліа поїхала до Нью-Йорка, закінчила найкращий університет, почала кар’єру. Кожне підвищення, кожна нова клієнтська угода — це була перемога над страхом бідності.
Але ціна виявилася високою. Дружби розсипалися. Том пішов після чергової сварки: «Ти любиш свою роботу більше, ніж мене». Мати хворіла, а Ліа відкладала поїздку додому: «Через два місяці великий проєкт». Тепер, у ліфті, вона бачила наслідки — порожнечу в грудях, яку не заповнити ні грошима, ні престижем.
Сьомий рівень відкрився перед нею. Жінка-вчена в білому халаті стояла в лабораторії, оточена колегами. Вона щойно знайшла новий спосіб лікування рідкісної хвороби. Радість у її очах була не егоїстичною — це була радість служіння. Ліа відчула укол заздрості. У її житті все оберталося навколо себе: престижні проєкти, Instagram з ідеальними інтер’єрами, похвали клієнтів. Але чи допомогла вона комусь по-справжньому?
Ліфт зупинився знову. Цього разу двері відчинилися на сьомому рівні. Ліа вийшла на прозору платформу, що висіла над безоднею рівнів. Повітря тут було чистішим, наче після дощу. Вона торкнулася скляної підлоги — і побачила своє попереднє життя ніби згори: як вона ігнорувала дзвінки матері, як відмовляла Тому в спільних планах, як відкидала запрошення друзів на користь роботи.
«Я будувала стіни, — прошепотіла вона. — А треба було будувати мости».
Голос усередині неї відповів м’яко, але твердо:
«Кожен поверх — це дзеркало. Ти бачиш, що могла б дати світові більше. Але всі життя хороші. Навіть найпростіше. Питання в тому, наскільки ближче ти підійдеш до Творця через любов і зростання».
Ліа відчула сльози. Вона не плакала вже роки. Тепер вони котилися по щоках теплими краплями. Вона уявила, якби обрала життя вчительки музики — чи змогла б вона передати дітям те тепло, якого сама не отримала? Чи життя матері великої родини — чи змогла б вона любити без умов?
Восьмий рівень засяяв ще яскравіше. Там жінка стояла на вершині гори, руки розкинуті, обличчя підняте до неба. Навколо неї збиралися люди — учні, друзі, родина. Вона навчала їх медитації, єдності з природою, близькості до Творця. Це життя було сповнене глибокого сенсу.
Ліа відступила назад у ліфт. Двері зачинилися. Кабіна продовжила підйом.
Вона зрозуміла: поспіх у виборі — це пастка. Треба пережити всі спогади, всі болі, всі пропущені можливості. Лише тоді вибір стане справжнім.
Ліфт піднімався далі, а Ліа сиділа на підлозі, притулившись до скла, і дивилась, як рівні минають один за одним. Дев’ятий і десятий ще чекали. Але тепер вона знала — шлях до Творця лежить не в швидкому підйомі, а в глибокому розумінні.