Глава 4

Ліфт продовжував підійматися повільно, майже задумливо. Скляні стіни тепер пульсували м’яким блакитним сяйвом, ніби віддзеркалюючи внутрішній стан Ліа. Вона сиділа на прохолодній прозорій підлозі, обійнявши коліна, і дивилась, як восьмій рівень повільно пропливає повз.
Там, на восьмому поверсі, жінка з довгим сріблястим волоссям стояла на березі океану. Навколо неї зібралося коло людей різного віку — діти, дорослі, старі. Вона говорила тихо, але кожне слово проникало глибоко в серця. «Творець — не десь далеко, — казала вона. — Він у кожному подиху, у кожній любові, яку ми даруємо». Люди слухали, їхні обличчя розгладжувалися, очі наповнювалися світлом. Це життя було сповнене служіння, єдності, справжньої близькості до чогось божественного.
Ліа відчула гострий біль у грудях. У її власному житті таких моментів майже не було. Вона згадала корпоративні вечірки, де люди говорили про гроші й статус, а не про душу. Згадала, як ігнорувала прохання колеги про допомогу, бо «це не її справа». Тепер ці дрібні егоїстичні вибори здавалися величезними тріщинами в фундаменті душі.
«Восьмий рівень — це вже майже межа, — прошепотів внутрішній голос. — Тут душа вчиться віддавати себе повністю. Але щоб дійти сюди, треба пройти через біль усіх нижчих рівнів».
Ліфт зупинився. Двері відчинилися. Запрошення. Ліа підвелася, але не вийшла. Вона відчула спокусу — зайти, обрати це життя, де любов тече вільно. Але щось всередині стримувало. «Ще не час, — подумала вона. — Якщо оберу зараз, наступне життя буде повторювати старі помилки».
Двері зачинилися. Ліфт рушив далі.
Дев’ятий рівень засяяв яскравіше за всі попередні. Жінка-духовна наставниця сиділа в простій кімнаті з дерев’яними стінами. Навколо неї — учні з різних країн. Вона не говорила багато. Просто дивилася на кожного, і в її погляді була така глибина співчуття, що люди плакали від полегшення. Один юнак розповів про свій біль — втрату родини. Вона поклала руку йому на плече, і раптом кімната наповнилася теплом. Ліа відчула, як її власне серце розкривається. У цьому житті не було слів — лише присутність. Присутність Творця через людину.
«Це те, до чого ти прагнеш, — сказав голос. — Але щоб стати такою, треба відпустити все старе. Усі стіни, які ти будувала».
Ліа заплакала. Сльози падали на скляну підлогу й зникали, ніби поглиналися світлом. Вона згадала останній день свого життя. Злива. Дзвінок від матері, який вона проігнорувала. Останні слова Тома: «Ти завжди обираєш самотність». Автокатастрофа. І тепер — це чистилище у склі.
«Я боялася любити, — прошепотіла вона. — Боялася втратити контроль. Боялася, що якщо віддамся, мене зруйнують».
Десятий рівень ледь виднівся вгорі — сліпуче біле сяйво, де межа між душею і Творцем майже зникала. Там не було окремої людини — лише єдність, чиста любов, повне розуміння.
Ліа притиснула долоню до скла. «Як мені туди дістатися?»
«Через прощення, — відповів голос. — Через себе. Через тих, кого ти образила. Через уроки, які ти ігнорувала».
Ліфт почав спускатися трохи нижче — ніби давав їй можливість ще раз переглянути попередні рівні. Ліа побачила себе в кожному з них: у простому житті садівниці — вона могла б знайти радість у дрібницях; у житті вчительки — могла б передавати знання з любов’ю; у житті матері — могла б навчитися безумовної любові.
Тепер вона розуміла: усі рівні справді хороші. Різниця — у глибині душі, у тому, наскільки близько людина підходить до Творця через свої вчинки.
Ліфт зупинився між дев’ятим і десятим. Двері відчинилися востаннє на цьому етапі. Ліа зробила крок уперед, але зупинилася на порозі. Ще не готова. Вона відчула, що їй треба ще багато зрозуміти.
Двері зачинилися. Ліфт завмер.
Ліа сіла на підлогу й закрила очі. Подорож тільки починалася по-справжньому.