Поверх що навчає дихати

Ліфт зупинився без звуку. Двері не відчинилися — простір перед нею просто змінився. Скло втратило прозорість і стало схожим на воду, крізь яку видно берег. Вона зрозуміла: вибір уже зроблено, хоча жодної кнопки не натискала.
Це життя починалося з тіла. Не з імені, не з пам’яті, а з відчуття повітря в легенях. Воно було щільним, насиченим запахами вологого каміння і трави. Вона лежала на землі, дивлячись у небо, яке не вимагало пояснень. Тут не потрібно було доводити, ким ти є. Достатньо було бути присутньою.
Пам’ять попередніх життів не зникла, але стала тихішою. Вона відчувала її як внутрішній орієнтир, а не як тягар. Саме так, мабуть, і задумано: не забувати, але й не жити минулим.
Цей світ був простим на перший погляд. Люди говорили небагато, але уважно слухали. Рішення не приймали поспіхом. Помилки не ховали, їх розбирали, як тріщини в стіні — щоб зрозуміти, де конструкція дала слабину. Тут не було покарання як такого, лише наслідки, які потрібно було прийняти й прожити.
Вона швидко помітила закономірність: що чеснішою була її дія, то яснішим ставав простір довкола. Кольори набували глибини, звуки — чіткості. Коли ж вона намагалася схитрувати, навіть у дрібницях, світ ніби втрачав фокус. Нічого катастрофічного не відбувалося, але з’являлося відчуття внутрішнього шуму, який заважав рухатися далі.
Одного разу вона побачила ліфт знову. Він стояв на пагорбі, такий самий скляний і мовчазний. Але тепер він не кликав. Він чекав. Вона зрозуміла: підйом можливий лише тоді, коли це життя буде прожите не за формою, а за змістом.
Увечері, сидячи біля вогню, вона вперше відчула спокій без причини. Не радість і не задоволення, а рівновагу. Це був знак, який не потребував слів. Поверх виконав свою функцію — навчив її дихати в ритмі світу, не намагаючись його підлаштувати.
Коли ліфт знову став видимим, вона зайшла в нього без сумніву. Скло відобразило її обличчя — вже інше. Не молодше і не старше, а точніше. Ліфт рушив угору, і вона знала: кожен наступний рівень вимагатиме більшої уважності. Не до світу — до себе.