Глава 5

Ліфт завмер у мовчазній паузі між дев’ятим і десятим рівнями. Сліпуче біле сяйво десятого рівня ледь просочувалося крізь скло, ніби далекий маяк у тумані. Ліа відчула, як її тіло (чи те, що залишилося від нього) наливається важкістю. Вона не могла більше просто спостерігати. Треба було рухатися.
Вона простягнула руку й натиснула невидиму панель. Ліфт плавно почав спускатися. Не вниз до початку, а повільно, рівень за рівнем, ніби даючи їй шанс переглянути все ще раз.
П’ятий рівень проплив повз: жінка-письменниця сиділа за дерев’яним столом, пишучи книгу при свічці. Її слова надихали читачів на доброту. Ліа згадала, як у своєму житті писала тільки звіти та комерційні презентації. Ніколи — щирі листи. Навіть матері не написала жодного справжнього листа за останні десять років.
Четвертий рівень. Фермерка в полях. Її руки були мозолястими, але очі — сповненими спокою. Ліа відчула сором. Вона завжди уникала фізичної праці, вважала її нижчою. Тепер розуміла: у простих діях теж є святе.
Третій рівень. Вчителька музики грала на скрипці для дітей-сиріт. Музика лилася, як молитва. Ліа заплакала знову. У школі вона грала на фортепіано, але кинула, бо «це не допоможе в кар’єрі». Скільки дітей могли б почути її музику?
Другий рівень. Лікарка в горах. Вона тримала за руку вмираючу дитину й шепотіла слова надії. Ліа згадала, як відмовлялася від волонтерства в притулку, бо «часу немає». Скільки разів вона проходила повз бездомних на вулицях Нью-Йорка, відводячи погляд?
Перший рівень. Садівниця біля озера. Простота. Тиша. Радість від цвітіння квітів. Ліа усвідомила найгірше: вона прожила життя в гонитві за досконалістю, але ніколи не дозволяла собі бути просто щасливою.
Ліфт зупинився на першому рівні. Двері відчинилися. Запах свіжої трави й води долинув до неї. Ліа ступила на прозору платформу. Жінка-садівниця повернула голову й усміхнулася їй — ніби бачила її крізь час.
«Ти можеш обрати мене, — сказала вона тихо. — Тут немає болю амбіцій. Тільки мир».
Ліа відчула сильну спокусу. Це життя було чистим. Без стресу, без самотності. Але внутрішній голос прошепотів: «Якщо обереш зараз, наступне життя буде таким самим. Ти не пройдеш урок. Не наблизишся до Творця».
Вона відступила назад. Двері зачинилися. Ліфт рушив угору швидше, ніби заохочуючи її.
Тепер спогади стали гострішими. Вона побачила останню розмову з Томом. Вони стояли на даху її будинку, дивлячись на вогні міста. «Я хочу сім’ю, Ліа. З тобою», — сказав він. Вона відповіла: «Мені треба ще рік-два на кар’єру». Він кивнув і пішов. Тепер вона бачила його в іншому житті — щасливого батька в простому будинку. А вона залишилася самотньою.
Мати. Останній дзвінок. «Доню, я хворію. Приїдь, будь ласка». Ліа: «Мам, я не можу. Великий дедлайн». Через два тижні мати померла. Ліа навіть не встигла на похорон — була на конференції в Чикаго.
Сльози текли рікою. Ліа впала на коліна в ліфті. «Пробач мені, — шепотіла вона. — Пробач, мамо. Пробач, Томе. Я була сліпою».
Ліфт піднявся до шостого рівня. Музика залунила сильніше. Жінка на сцені співала саме для неї. Кожна нота несла прощення.
«Ти готова відпустити?» — запитав голос.
Ліа підвелася. «Так. Але мені потрібно ще побачити десятий рівень ближче. Потрібно зрозуміти, що таке справжня єдність».
Ліфт прискорився. Дев’ятий рівень. Наставниця дивилася прямо на неї крізь скло. Її погляд був теплим і всепрощаючим.
Ліа відчула, як щось у грудях розкривається. Вона починала розуміти: шлях до Творця — це не вибір ідеального життя, а накопичення любові через усі помилки.
Ліфт зупинився на порозі десятого рівня. Світло було настільки яскравим, що боліло очі. Там не було окремої фігури — лише чисте світло, пульсуюче любов’ю.
Вона ще не готова була ввійти. Але вперше відчула — вона на правильному шляху.