Глава 1

Дощ лив так, ніби небо вирішило змити весь Манхеттен за одну ніч. Ліа Харпер стискала кермо свого старого «Субару», вдивляючись у розмиту дорогу. Фари ледве пробивали стіну води, двірники працювали на межі можливостей, а серце стукало в унісон із гуркотом грому.
Вона поверталася з пізньої зустрічі з клієнтом у Брукліні. Новий проєкт — розкішна квартира з видом на Гудзон, де кожен сантиметр мав дихати спокоєм і гармонією. Іронічно, подумала Ліа. Сама вона вже давно забула, що таке справжній спокій.
Телефон задзвонив. Мати. Знову. Ліа не взяла слухавку. Останні слова, які вона сказала мамі три дні тому, були різкими: «Я не хочу про це говорити. Не зараз». Тепер ці слова поверталися до неї, як бумеранг.
Поворот на швидкісну трасу. Ліа натиснула на газ, намагаючись наздогнати час, якого ніколи не вистачало. Фари зустрічної машини раптом виринули з темряви занадто близько. Занадто яскраво.
Світло. Скрик. Скло тріснуло тисячею тріщин. Удар. Тиша.
Коли Ліа розплющила очі, дощу вже не було. Не було дороги. Не було болю.
Вона стояла посеред дивного простору — круглої кімнати з ідеально гладкими білими стінами. У центрі — ліфт. Не звичайний. Скляний. Повністю прозорий, з тонкими сріблястими рамами, що ледь виднілися. Двері були відчинені, ніби запрошували.
Ліа зробила крок уперед. Її руки тремтіли. Вона торкнулася скла — воно було теплим, ніби живим.
«Де я?» — прошепотіла вона.
Голос — м’який, безтілесний, наче зсередини неї самої — відповів:
«Ти там, де душі обирають наступний поверх».
Ліа зазирнула всередину ліфта. Крізь прозорі стіни й підлогу вона побачила… життя.
Десять рівнів. Десять різних світів. Кожен поверх світився м’яким світлом, наче акваріум із живими спогадами.
На першому рівні — просте, тихе існування: маленьке село біля моря, жінка садить квіти, діти бігають босоніж.
На другому — яскравіше: молода вчителька в маленькій школі, діти дивляться на неї з обожнюванням.
Чим вище — тим яскравіше, глибше, повніше відчуття радості й сенсу. Ліа відчула, як у грудях щось стискається. Усі ці життя були… хорошими. Не ідеальними, але сповненими тепла, зростання, любові.
Але чомусь вона знала: якість кожного наступного рівня залежатиме від того, що вона винесе з попереднього.
Ліа ступила в ліфт. Двері тихо зачинилися за нею.
Скляна кабіна плавно рушила вгору.
Дощ за вікном її колишнього життя вже не мав значення. Тепер усе вирішувало те, що вона побачить крізь ці прозорі стіни — і що обере.
Ліа приклала долоню до скла й відчула, як десять поверхів її майбутньої душі дивляться на неї у відповідь.