Глава 7

Ліа сиділа на прохолодній скляній підлозі ліфта, між дев’ятим і десятим рівнями, і дозволяла спогадам текти крізь неї, як річці. Кожна хвиля болю очищувала душу, змивала шар его, який вона так довго вирощувала. Світло десятого рівня все ще кликало, але тепер воно не лякало — воно запрошувало після того, як вона буде готова.
Ліфт повільно опустився до восьмого рівня. Двері відчинилися. Жінка на березі океану повернулася до Ліа й простягнула руку. Її очі були глибокими, як сам океан.
«Приєднуйся до нас, — сказала вона. — Тут ти навчишся єдності. Тут кожен вдих — це молитва Творцеві».
Ліа ступила на платформу. Повітря пахло сіллю й свіжістю. Люди в колі усміхалися їй, ніби давно чекали. Вона відчула тепло, яке розливалося по тілу. На мить їй здалося, що це ідеальний вибір — життя служіння, життя любові без умов. Вона уявила себе в цьому тілі: як вона говорить слова надії, як обіймає незнайомців, як допомагає їм знаходити шлях до Творця.
Але коли вона торкнулася руки жінки, спогади спалахнули яскравіше. Вона побачила себе в Нью-Йорку, на зустрічі з клієнтом. Жінка-клієнтка розповіла про свою депресію, про порожнечу в розкішній квартирі, яку Ліа саме проектувала. Ліа відповіла сухо: «Додамо більше світла й рослин — це допоможе». Вона не спитала, що насправді турбує людину. Не вислухала. Тепер ця жінка з’явилася в її спогадах — самотня в новому інтер’єрі, який Ліа створила.
Ліа відступила назад. «Я ще не готова, — прошепотіла вона. — Я принесу сюди свій егоїзм. Я зіпсую це життя».
Жінка кивнула з розумінням. «Тоді повертайся, коли серце очиститься повністю».
Двері зачинилися. Ліфт піднявся до дев’ятого рівня. Там наставниця сиділа в простій кімнаті й дивилася прямо на Ліа. Її присутність була настільки сильною, що слова були зайвими.
Ліа вийшла. Кімната була наповнена м’яким світлом. Учні сиділи навколо, медитували. Ліа сіла поруч із наставницею. Та поклала руку їй на плече — і раптом усі спогади проігнорованих людей нахлинули водночас: мати, Том, Сара, батько, колеги, незнайомці на вулиці.
«Пробач мені, — сказала Ліа вголос, звертаючись до кожного. — Я вибирала контроль замість любові. Я вибирала себе замість вас. Я боялася вразливості».
Сльози текли рікою. Наставниця не говорила нічого — просто тримала руку. І в цій тиші Ліа відчула, як щось важке відпадає від душі. Шар за шаром. Его розчинялося.
«Ти починаєш розуміти, — нарешті сказала наставниця. — Десятий рівень — це не місце. Це стан душі. Стан повної єдності. Але щоб увійти туди, треба відпустити останнє — ілюзію окремості».
Ліа підвелася. Вона відчула легкість, якої не знала ніколи. Ліфт чекав. Вона повернулася в кабіну.
Тепер, коли ліфт піднявся ближче до десятого рівня, світло стало ще інтенсивнішим. Ліа бачила крізь скло, як у десятому рівні душі зливаються в єдине сяйво — немає більше «я», тільки любов, яка тече вічно.
Але вона знала: один крок туди — і вона втратить можливість вибрати інше життя. Вона ще не пройшла всіх уроків. Ще не відпустила остаточно.
Ліфт зупинився. Двері відчинилися. Світло охопило її повністю. Ліа відчула неймовірний поклик — розчинитися зараз.
Вона зробила крок уперед... і зупинилася на порозі.
«Ще трохи, — прошепотіла вона. — Я хочу зрозуміти все до кінця».
Двері тихо зачинилися. Ліфт завмер у мовчанні, даючи їй час.
Вперше за всю подорож Ліа відчула справжній мир усередині. Очищення тривало.