Глава 6

Ліа стояла на порозі десятого рівня, де сліпуче біле сяйво пульсувало, ніби серце самого Творця. Воно не палило, а ніжно обіймало, запрошуючи розчинитися в ньому. Вона відчула, як кожна клітина її істоти тягнеться туди — до повної єдності, де немає «я», а є лише любов без меж.
Але двері не зачинялися. Ліфт чекав її рішення.
Вона зробила маленький крок уперед. Світло охопило її ноги, піднялося вище, і раптом у голові спалахнули нові спогади — глибші, болючіші.
Вона побачила себе в офісі, пізній вечір. Колега Сара плакала в коридорі — її чоловік залишив її з двома дітьми. Ліа пройшла повз, сказавши лише: «Тримайся». Вона не зупинилася, не обійняла, не запропонувала допомоги. Сара потім звільнилася, зламана. Тепер Ліа бачила її в іншому житті — щасливою матір’ю в простому будинку на шостому рівні. А її власна душа несла цю непрощену байдужість, як важкий камінь.
Ще один спогад. Батько в лікарні, за місяць до смерті. Він просив: «Розкажи мені про свою роботу, доню. Я пишаюся тобою». Ліа відповіла: «Тату, мені треба бігти на зустріч». Вона поцілувала його в щоку й пішла. Він помер самотнім у палаті. Тепер вона бачила його душу на восьмому рівні — спокійну, прощаючу. А її власна душа все ще несла цей біль.
Ліфт почав повільно опускатися, ніби давав їй час пережити все заново. Дев’ятий рівень проплив повз. Наставниця сиділа в колі учнів і раптом подивилася прямо на Ліа крізь скло. Її погляд був повний співчуття.
«Ти можеш увійти, — сказала вона тихо. — Тут навчають прощення. Спочатку себе».
Ліа відчула спокусу сильніше, ніж будь-коли. Вона торкнулася скла рукою. Тепло розлилося по тілу. «Можна було б почати тут, — подумала вона. — Навчатися бути наставницею, передавати любов іншим. Це ближче до Творця».
Але внутрішній голос застеріг: «Якщо обереш зараз, ти повториш урок байдужості в наступному житті. Душа повинна дозріти повністю».
Ліа відступила. Двері зачинилися. Ліфт рушив униз до восьмого рівня.
Там жінка на березі океану збирала коло людей. Вона розповідала історії про єдність усього живого. Ліа відчула, як її серце стискається. У своєму житті вона ніколи не відчувала такої єдності — тільки конкуренцію, контроль, самотність.
«Пробач мені, — прошепотіла вона вголос, звертаючись до всіх, кого образила. — Пробач, мамо. Пробач, тату. Пробач, Томе. Пробач, Саро. Я була сліпою егоїсткою».
Сльози текли без зупинки. Скляна підлога під нею стала вологою, але світло поглинало їх, ніби очищаючи.
Ліфт знову піднявся. Тепер вона бачила всі десять рівнів одночасно — від простої садівниці до чистого світла. Усі вони були хорошими. Усі несли радість. Але вищі рівні світилися сильніше, бо в них було більше любові, більше служіння, більше наближення до Творця.
Вона зрозуміла головне: вибір не в тому, яке життя красивіше. Вибір у тому, наскільки готова її душа віддавати, прощати, рости.
Ліфт зупинився між дев’ятим і десятим. Двері відчинилися знову. Світло десятого рівня кликало сильніше.
Ліа зробила глибокий вдих. Вона ще не готова ввійти. Але тепер вона знала: шлях до Творця лежить через повне прийняття всіх своїх тіней.
Вона сіла на підлогу ліфта й закрила очі, дозволяючи спогадам текти вільно. Очищення тільки починалося.