Відлуння забутого неба

У ті часи, коли Небеса ще не були стерильно-білими, а боги не боялися власних тіней, світ знав Аркадію. Вона не була містом у звичному розумінні; це був сад вічності, де мармурові колони підпирали саме небо, а час текло повільно, наче густий золотий нектар.
Там жила **Астра**. Вона була найчистішою серед Іскр, створінням зі світла та невинності, чиє призначення полягало в тому, щоб вічно відбивати досконалість Творців. Її білі крила були бездоганними, а думки — прозорими.
Але в Аркадії була таємниця. Глибоко під корінням чорних троянд, у катакомбах, куди не насмілювалися заходити навіть найвищі чини, спочивала **«Сльоза Оріона»**. Це був осколок першої зірки, що згасла, коли Всесвіт був ще молодим. Вона не випромінювала світло — вона пила його.