Глава 6: Сади Застиглих Сліз

Тунелі нарешті вивели їх до місця, де повітря стало настільки чистим і холодним, що кожен вдих нагадував ковток крижаної води. Перед Астрою та Рейвеном розкинулися Сади Сліз. Це було видовище водночас прекрасне й моторошне: замість живих дерев тут височіли кристалічні споруди, що формою нагадували плакучі верби. Замість листя на них висіли прозорі краплі — застиглі сльози тисяч істот, які колись проходили цей шлях.
— Не торкайся гілок, — попередив Рейвен, його голос став тихим і напруженим. — Кожна крапля — це чужий відчай. Якщо доторкнешся, його горе стане твоїм.
Вони йшли вузькою стежкою, а під ногами замість трави хрустів скляний пил. Раптом шлях їм перегородила постать. Вона була високою, одягненою в довгий срібний хітон, але замість обличчя в неї була дзеркальна гладь.
— Охоронець Таємниць, — прошепотіла Астра, відчуваючи, як кристал у її грудях здригнувся від тривоги.
— Ти прийшла по відповіді, Падша? — голос Охоронця лунав одразу звідусіль. Його дзеркальне обличчя раптом відобразило Астру, але... з білими крилами. — Чи ти прийшла, щоб принести сюди свою темряву?
— Я прийшла по те, що належить мені, — твердо відповіла вона.
Охоронець повільно перевів погляд (якщо це можна було так назвати) на Рейвена.
— І ти привела з собою демона. Ти знаєш, Астро, чому він насправді допомагає тобі? — Дзеркало на його обличчі пішло дрібними тріщинами. — Йому не потрібна твоя відплата. Йому потрібен Ключ, щоб викупити власне повернення. Він хоче знову стати Ангелом Світла, і твоя загибель — це лише ціна за його квиток додому.
Астра відчула, як серце пропустило удар. Вона кинула швидкий погляд на Рейвена. Його обличчя стало непроникним, як маска.
— Це брехня! — вигукнула вона, але кристал усередині відгукнувся пекучим болем. Сумнів — найсильніша отрута — почав проникати в її вени.
— Спитай його сама, — прошелестів Охоронець. — Спитай, чому він ніколи не знімає рукавички. Спитай, що він приховує під шрамами.
Енергія кристала раптом вийшла з-під контролю. Сріблясті блискавки почали бити з тіла Астри, розбиваючи кристалічні дерева навколо. Вона впала на коліна, притиснувши руки до грудей. Світ навколо почав згасати, поглинаючи її в чорному полум'ї власного болю.
— Астро! Подивися на мене! — Рейвен опинився поруч у ту ж мить.
Він не злякався її хаотичної сили. Він різко схопив її за обличчя обома руками.
— Не слухай його! Він живиться твоїм страхом! — Рейвен наблизився до неї, і вона побачила, як його власні очі наповнюються темрявою, але в них була не зрада, а відчайдушна відданість.
— Тобі потрібен лише кристал... — прохрипіла вона, намагаючись відштовхнути його.
— Мені потрібна ТИ! — вигукнув він.
Рейвен різко притягнув її до себе, притиснувши її голову до свого плеча. Астра відчула, як він ділиться з нею своєю силою — не світлою, не ангельською, а гарячою, важкою і неймовірно живою енергією демона. Вона текла крізь нього в неї, стабілізуючи шалений ритм кристала.
— Ти хочеш знати правду про моє падіння? — прошепотів він їй прямо у волосся, і його голос здригнувся. — Я спалив свої крила не тому, що зрадив Небеса. Я спалив їх, коли намагався витягти таку ж дівчину, як ти, з катівні твого "благородного" наставника. Я не зміг врятувати її тоді. Але я не дозволю тобі згоріти зараз.
Астра відчула, як напруга покидає її тіло. Біль вщух, поступившись місцем дивному теплу, яке виходило від Рейвена. Вона повільно підняла руку і торкнулася його щоки, де ще трималася тінь від його демонічного вигляду.
— Ти справді... — почала вона, але він не дав їй договорити.
— Охоронець сказав правду в одному, — Рейвен нарешті відсторонився, дивлячись їй в очі. — Це дорога до Небес. Але я йду туди не для того, щоб повернутися. Я йду туди, щоб ти могла закінчити те, що почала. Навіть якщо це коштуватиме мені останнього подиху.
Охоронець Таємниць розчинився в повітрі, наче його ніколи й не було, залишивши по собі лише тихий шепіт розбитого скла.
Астра підвелася, відчуваючи нову, глибшу впевненість. Кристал тепер сяяв не холодним білим, а м'яким сутінковим світлом, поєднуючи в собі обидва їхні світи.
— Ми вийдемо до мосту, — сказала вона, не відпускаючи його руки. — Разом.
Рейвен коротко кивнув, і на його губах з'явилася та сама звична, ледь помітна іронічна посмішка, але в погляді тепер було щось набагато більше за просту цікавість союзника. Попереду, крізь туман Садів, уже виднілися обриси Скляного Мосту, що вів у саму пащу ворога.