Глава 5: Шепіт

Астра дивилася на туман, і солодкий аромат небесних квітів, що почав розливатися в повітрі, на мить запаморочив їй голову. Вона бачила там, у глибині сріблястого марева, свою минулу чистоту, свої білі крила і спокій, якого більше не мала. Туман манив її, обіцяючи, що все це можна повернути — варто лише зробити крок назад, забути про кристал і про відплату.
Але потім вона відчула поруч присутність Рейвена. Від нього пахло грозою і гірким полином — запахом реальності, яка була болючою, але справжньою.
Вона повільно відвела погляд від ілюзії й подивилася на демона.
— Я не хочу повертатися в те, що було брехнею, — тихо промовила вона.
Астра простягнула руку і міцно вхопилася за його долоню. Її пальці переплелися з його пальцями. Рейвен здивовано підняв брови, але не відсторонився. Навпаки, він стиснув її руку так міцно, ніби вона була єдиним, що тримало його в цьому світі.
— Заплющ очі, Астро, — прошепотів він, нахилившись до її обличчя так близько, що вона відчула його дихання. 
— Не слухай голоси. Слухай лише мій голос і ритм власного серця. Що б ти не відчула — не відпускай мою руку.
Вона слухняно заплющила очі, занурюючись у повну темряву. Тепер світ навколо зник. Залишився лише холодний вітер, що бив у обличчя, і тверда, надійна рука Рейвена.
**Що відбувалося в тумані:**
Голоси колишніх друзів кликали її на ім'я, благали зупинитися, звинувачували у зраді. Вона відчула, як щось невидиме торкається її обличчя, наче ніжні пір'їни.
Кристал у її грудях знову став гарячим, реагуючи на магію туману. Він хотів вибухнути, захистити її, але Астра силою волі змушувала його затихнути, довіряючись Рейвену.
Вони йшли повільно. Кожен крок здавався кроком у безодню, але Рейвен впевнено вів її крізь хаос ілюзій.
— Майже прийшли, — почула вона його голос, який здавався неймовірно далеким, хоча він був зовсім поруч. 
— Ще кілька кроків. Не зважай на холод.
Раптом відчуття тиску зникло. Повітря стало сухим і спокійним. Рейвен зупинився, але не поспішав відпускати її руку.
— Можеш відкривати, — сказав він уже своїм звичайним, трохи іронічним тоном.
Астра розплющила очі й побачила, що вони стоять на іншому боці завіси. Попереду простягався величезний зал, де стародавні механізми Аркадії зливалися з природними скелями. Це було серце Нижніх Рівнів — місце, звідки починалися всі шляхи до Вищого Світу.
Вона подивилася на їхні сплетені руки й лише зараз усвідомила, як міцно трималася за нього. Рейвен перехопив її погляд і повільно розімкнув пальці, але в його очах на мить промайнуло щось, чого вона раніше не бачила — щось схоже на глибоку, затаєну печаль.
— Ми пройшли, — коротко кинув він, відвертаючись. 
— Далі — Сади Сліз. Це останній рубіж перед самою Брамою. Але там на нас чекатиме не ілюзія, а той, хто створив цей туман.
Астра відчула, як кристал знову запульсував, але тепер це була не лють, а передчуття близької мети.
— Хто він? — запитала вона, поправляючи розірваний край своєї сукні, яка тепер здавалася заплямованою не лише пилом, а й темною силою.
— Той, кого називають Охоронцем Таємниць, — відповів Рейвен, витягаючи свій кинджал. 
— Твій колишній наставник часто навідується до нього за порадами.
Астра здригнулася. Зустріч із минулим ставала неминучою.