Глава 8: Останнє затишшя перед бурею

Альтанка, в якій вони сховалися, була похмурим місцем. Колись білий мармур тепер нагадував кості велетня, що гниють під холодним небом Аркадії. Рейвен важко осів біля колони, його понівечені крила здригалися від болю, а рана на боці, хоч і затягнулася завдяки Астрі, все ще пульсувала темною енергією.

​Астра стояла біля краю, дивлячись на золоті вежі, які колись вважала домом. Її пальці стискали кристал. Після того, як вона забрала частину срібної отрути Рейвена, камінь змінився. Він більше не сяяв чистим блакитним світлом — всередині нього тепер зміїлися чорні нитки, наче вени самого демона.

​— Вони скинули тебе, бо ти не вписалася в їхній ідеал, — прохрипів Рейвен, спостерігаючи за нею. — Для них "дефект" — це загроза. А тепер подивися на себе. Ти стала їхнім найгіршим кошмаром.

​Астра обернулася. Її обличчя було спокійним, але в очах горів вогонь, якого не знав жоден серафим.

— Вони думали, що падіння зламає мою душу, — вона підняла кристал, і чорні нитки в ньому спалахнули. — Але вони лише випустили те, що я так довго приховувала. Я не хочу просто піти, Рейвене. Я хочу, щоб вони відчули кожен дюйм тієї прірви, в яку мене штовхнули.

​Рейвен підвівся, ігноруючи біль. Він підійшов до неї, відчуваючи, як його власна темна сутність резонує з її новою силою.

— Тоді не стримуйся. Кристал тепер живиться твоєю люттю. Дай йому те, чого він прагне.