Глава 2: Відлуння порожнечі

Важкий гуркіт стародавнього механізму нарешті стих, залишивши по собі лише тонкий дзвін у вухах. Ворота до «Сльози Оріона», які століттями вважалися лише міфом, повільно розійшлися в сторони, випускаючи назовні холодне, блакитне сяйво.
Астра завмерла. Повітря, що ринуло зсередини, пахло озоном і пилом далеких сузір'їв.
— Ти впевнена, що готова побачити те, що там заховано? — голос Рейвена позад неї звучав незвично серйозно. Він не поспішав заходити, тримаючи руку на руків'ї свого меча.
Вона не відповіла. Її пальці, все ще забруднені в срібному попелі Аркадії, мимоволі стиснулися в кулаки. Чорні крила за її спиною нервово здригнулися, розрізаючи густе сяйво, що лилося з глибини. Вона відчувала, як вогонь у її грудях — той самий «дефект», за який її скинули з Небес — відгукується на пульсацію всередині залу.
— Вони скинули мене не тому, що я була слабкою, — тихо промовила Астра, роблячи перший крок у темряву, де в центрі зали мерехтів величезний кристал, підвішений на ланцюгах із чистого світла. — Вони скинули мене, бо знали, що я прийду сюди.
Кристал — сама Сльоза — висів над безкрайньою прірвою. Коли Астра підійшла ближче, сяйво всередині граней почало змінюватися, набуваючи форми.
Астра зробила ще крок, і простір навколо неї ніби стиснувся. Сяйво «Сльози» більше не було холодним — воно стало хижим. Коли її погляд заглибився в ідеальні грані кристала, вона не побачила там ні залів Небес, ні свого обличчя. Там була лише абсолютна порожнеча.
Ця порожнеча не була просто відсутністю світла — це була чорна діра, що жадала заповнитися.
Астра відчула, як вогонь у її грудях, той самий бунтівний жар, за який її вигнали, раптом рвонувся назовні. Це було схоже на те, як розпечений метал занурюють у крижану воду. Блакитні іскри Сльози почали переплітатися з її золотим внутрішнім полум'ям, витягуючи його з її тіла.
— Астра, назад! — крикнув Рейвен, але його голос здавався далеким, ніби він був на іншому кінці світу.
Вона не могла поворухнутися. Кожна секунда цього контакту робила її крила важчими, а погляд — холоднішим. Разом із вогнем у кристал стікали її сумніви, її страх і... спогади про тепло сонячного світла. Тепер на їхньому місці пульсувала чиста, нестримна потужність.
Її очі, що раніше світилися золотом, тепер набули дивного, сталевого відтінку. Вона відчула, як її чорні крила розгорнулися на всю довжину, а по пір’ю пробігли електричні розряди «Сльози».
— Я відчуваю це, — прошепотіла вона, і її голос прозвучав з металевим відлунням. — Я більше не відчуваю болю від падіння.
Рейвен нарешті зміг наблизитися і схопити її за плече. Його рука здригнулася від розряду сили, що пройшов крізь неї.
— Ти не відчуваєш болю, бо вона випалює в тобі все, що робило тебе живою, — похмуро зауважив він, дивлячись на її змінені очі. — Ти отримала ключ до Небес, Астро. Але чи залишишся ти тією, хто хотів туди повернутися?
Астра повільно повернула до нього голову. У її погляді тепер було щось від стародавніх машин, що охороняли Аркадію.
— Тієї Астри більше немає, — відповіла вона, піднімаючи руку до кристала, який тепер слухняно пульсував у такт її серцю. — Є лише та, що принесе відплату.
Вона підняла руку до кристала. Він більше не обпікав її долоню. Він слухняно пульсував у такт її серцю, і з кожним ударом по залу розходилася хвиля золотої та чорної енергії.
Рейвен відчував, як вібрує саме повітря.
Навколо Астри почали з’являтися примарні образи золотих ланцюгів, які з тріском лопалися один за одним.
Десь далеко вгорі, за хмарами, прогримів грім — Небеса відчули, що їхній власний ключ повернувся проти них.
Рейвен мимоволі оскалився. Він ненавидів цей кристал, але він обожнював ту лють, що зараз наповнювала Астру. Вона нарешті стала йому рівною.
— Відплата — це дорога в один кінець, маленька пташко, — прохрипів Рейвен, розправляючи свої понівечені крила. — Якщо ми відкриємо ці ворота, назад шляху не буде. Ангели не пробачають зради, а демони... демони просто насолоджуються видовищем.
Астра зробила крок вперед. Під її босими ногами камінь перетворювався на золотий пісок.
— Мені не потрібне їхнє прощення, Рейвене, — вона стиснула кристал так міцно, що з-під її пальців вирвався промінь чистого, сліпучого світла, що пробив склепіння печери. — Мені потрібні їхні крила.
Вона обернулася до виходу, де вже збиралися світлі тіні — небесна варта, що прийшла повернути вкрадене. Але тепер вони бачили перед собою не поранене створіння, а саму Смерть, одягнену в ангельську подобу.
Світло охоронців, що раніше здавалося Астрі теплим і рідним, тепер різало очі, наче розпечене залізо. Їх було троє — ідеальні, безликі золоті силуети, чия присутність зазвичай приносила спокій. Але зараз вони принесли лише вирок.
— Віддай ключ, Падша, — пролунав голос, що нагадував шелест тисячі крил. — Твоє серце заплямоване, ти не маєш права торкатися святині.
Астра не відповіла. Вона відчула, як кристал у її руці відгукнувся на наближення небесних воїнів — він завібрував від люті, вимагаючи крові тих, хто вигнав його володарку