Глава 4.2 Гармонія хаосу

Енергетичний вихор навколо неї згорнувся в одну мить. Астра впала вперед на холодні плити собору, важко хапаючи ротом повітря. Сяючі тріщини на її шкірі почали затягуватися, залишаючи замість себе ледь помітні сріблясті шрами. Кристал більше не намагався поглинути її тіло — він тихо осів у її грудях, пульсуючи вже не як розлючений звір, а як приборкане полум'я.

​Рейвен миттєво опинився поруч. Він не торкався її, але його тінь накрила дівчину, захищаючи від залишків іскор, що ще літали в повітрі.

​— Ти повернулася, — промовив він, і в його голосі вперше почулося щось схоже на полегшення. — Я вже готувався до того, що мені доведеться битися з богом-машиною.

​Астра повільно підняла голову. Її очі все ще мали незвичайний відтінок, але в них знову була глибина живої істоти, а не холод металу.

Вона пам'ятала все. Кожну зраду Небес, кожну краплю болю. Але тепер цей біль не керував нею — він став її фундаментом.Вона відчувала кристал як продовження своєї волі. Тепер вона могла викликати його силу лише тоді, коли сама того забажає.Погляд на його минуле змінив її ставлення до нього. Вона побачила в ньому не просто цинічного демона, а воїна, який зламався, намагаючись бути чесним.

​— Я бачила тебе, Рейвене, — тихо сказала вона, витираючи золотий пил з обличчя. — Там, на початку. Ти не завжди був таким... похмурим.

​Рейвен здригнувся, і його крила на мить напружилися. Він різко відвів погляд, маскуючи дискомфорт звичною іронією.

​— Ми всі колись були іншими, Астро. Але спогади — це пастка для тих, у кого немає майбутнього. А у нас воно... специфічне.

​Він підвівся і простягнув їй руку, щоб допомогти встати.

​— Тепер, коли ти знаєш, на що здатна ця річ, і не дозволяєш їй випалити твій мозок — ми готові. Варта скоро зрозуміє, що їхні радари тут безсилі, і почне прочісувати рівні вручну.

​Астра прийняла його руку. Вона відчувала силу, що текла в її жилах — спокійну, холодну і смертоносну.

​— Ми не будемо чекати, поки вони нас знайдуть, — твердо сказала вона. 

— Ти казав, що знаєш, як пройти до серця системи непоміченими. Показуй.

Шлях через Забуття
Тунелі під Аркадією більше нагадували покинуті зали стародавнього собору, ніж каналізацію. Високі склепіння губилися в темряві, а стіни були прикрашені барельєфами, що зображували перші дні творіння. Але тепер ці зображення були спотворені тріщинами, а очі кам'яних серафимів здавалися заплаканими.
Астра йшла за Рейвеном, відчуваючи, як її нова енергія резонує з цим місцем. Кристал у її грудях більше не пік — він розливав приємну прохолоду, наче підземне джерело.
— Ці тунелі пам'ятають час, коли небо і пекло ще могли розмовляти одне з одним без мечів, — тихо промовив Рейвен. Його голос у цій тиші звучав оксамитово, без звичної різкості. 
— Тут мешкає "Шепіт". Це не монстри, Астро. Це почуття, які ангели вирвали з себе, щоб стати ідеальними.
Астра зупинилася, торкнувшись стіни. Під її пальцями камінь ніби здригнувся. Вона почула тихий, ледь вловимий сміх, а потім — далекий плач.
— Вони позбулися любові? Співчуття? — запитала вона, обертаючись до нього.
Рейвен зупинився і підійшов ближче. У напівтемряві його темні очі здавалися бездонними.
— Вони позбулися всього, що робило їх вразливими. Того самого, що зараз випалює в тобі кристал. — Він простягнув руку і майже торкнувся її щоки, але в останню мить зупинився. 
— Ти відчуваєш їх, так? Ці "залишки" душ намагаються знайти притулок у твоєму світлі.
Кристал знову почав пульсувати сильніше, і навколо Астри з'явилися примарні білі тіні. Вони не були агресивними — вони були схожі на метеликів, що летять на вогонь. Це були частки енергії, які колись належали іншим Падшим.
**Раптом шлях попереду перегородила завіса з чистого сріблястого туману.**
— Це Ілюзія Совісті, — попередив Рейвен, напружившись. 
— Вона покаже тобі те, що ти найбільше хочеш повернути. Або те, за що тобі найбільше соромно. Якщо ти піддасися — ти залишишся тут назавжди, ставши ще однією тінню в цих стінах.
Астра подивилася на туман. Крізь нього вона почала бачити обриси своєї кімнати на Небесах... і обличчя того, кого вона колись вважала своїм наставником, того, хто власноруч обірвав її крила.