Глава 7: Тінь на Скляному Мосту

Вони вийшли з Садів Сліз на край прірви, яку перетинав тонкий, наче лезо бритви, Скляний Міст. Він з'єднував похмурі Нижчі Рівні з сяючим підніжжям Брами Аркадії. Міст здавався крихким, але Рейвен знав — він викований із застиглої совісті, і кожен крок по ньому відлунював у самій душі.
— Дивись тільки вперед, — тихо наказав Рейвен, перевіряючи зброю. Його рука все ще відчувала тепло її долоні, але погляд знову став гострим, як у хижака.
Астра зробила перший крок. Під її ногами прозоре скло відгукнулося тихим дзвоном. Десь далеко внизу вирували золоті хмари, а попереду вже почали збиратися тіні. Це не були ілюзії.
*— пролунав холодний, позбавлений емоцій голос зверху. — З небесної блакиті, наче зірки, що падають, почали спускатися серафими Ордену. Їх було шестеро, і кожен тримав довгий лук із чистого срібла.
— Астро, за мною! — крикнув Рейвен, розправляючи свої обпалені крила, щоб закрити її від першого залпу.
Срібні стріли прорізали повітря. Одна з них зачепила плече Рейвена, і він здушено зойкнув — срібло пекло його демонічну плоть, наче розпечена лава.
Астра відчула, як кристал у її грудях здригнувся від болю Рейвена. Вона виступила вперед, витягнувши руку. Цього разу вона не дозволила силі поглинути себе. Вона спрямувала її.
Замість того, щоб спопелити ангелів, Астра випустила хвилю тьмяно-срібного туману. Ті, хто потрапляв у нього, не помирали, але їхні очі застилала пелена — вони втрачали здатність бачити гріх і ворогів, занурюючись у стан спокою.
Поки Астра тримала купол захисту, ще одна стріла, пущена останнім вартовим, поцілила Рейвену в бік. Він впав на одне коліно, але встиг вистрілити у відповідь, збиваючи переслідувача з мосту.
— Рейвене! — Астра підхопила його під руку, коли вони нарешті дісталися протилежного боку, ховаючись у затінку масивних опор Брами.
Вона опустилася поруч із ним на холодне каміння. Його дихання було важким, а рана на боці світилася хворобливим білим світлом — срібло продовжувало отруювати його кров.
— Лиши мене... — прохрипів він, намагаючись відштовхнути її руку. — Ключ уже біля Брами. Йди...
— Замовкни, — Астра рішуче розірвала його сорочку.
Вона приклала долоню до рани. Кристал у її грудях почав пульсувати в такт її серцю. Вона не просто лікувала його — вона забирала частину отрути в себе. Срібло обпалювало її пальці, але вона не відпускала.
— Ти з глузду з'їхала, — прошепотів Рейвен, дивлячись, як сріблясті нитки болю переходять на її шкіру. — Ти ж ангел... це світло тебе не вб'є, але воно позбавить тебе сили кристала.
— Тоді я буду просто Астрою, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Астрою, яка не кидає друзів.
Вона схилилася нижче, і її волосся торкнулося його обличчя. У цей момент, серед металевого скреготу Брами та криків погоні, час для них зупинився. Рейвен повільно підняв руку, торкаючись її потилиці, і притягнув до себе. Це не був поцілунок пристрасті — це був поцілунок двох понівечених душ, що знайшли одна одну в епіцентрі катастрофи.
Коли вона відсторонилася, рана Рейвена затягнулася, залишивши лише тонкий шрам. Він почувався сильнішим, ніж будь-коли, але його погляд тепер був наповнений тривогою.
— Ти віддала забагато, — сказав він, допомагаючи їй підвестися.
Астра подивилася на свої руки — вони злегка тремтіли, а світло кристала стало тихішим, але глибшим.
— Досить, щоб відчинити ці двері, — вона вказала на величезні золоті ворота, що височіли перед ними. — І достатньо, щоб змусити їх поплатитися.
Попереду на них чекає — останнє затишшя в закинутій альтанці Небес, де їм доведеться вирішити, ким вони стануть, коли світ зміниться назавжди.