Глава 10: Попіл Аркадії

Повітря смерділо озоном, горілим пір’ям та залізом. Аркадія, яка тисячоліттями пишалася своєю стерильною чистотою, захлиналася у власному хаосі. Астра стояла в центрі площі, її біла сукня була пошматована й забризкана золотою кров’ю серафимів. Кристал у її грудях більше не пульсував — він ревів, випалюючи її зсередини.

​— Сучі діти... — прохрипіла вона, витираючи кров з розбитої губи. — Ну що, як вам такий «дефект»?

​Верховний Серафим звалився з неба, наче підбитий птах. Його меч був зламаний, а обличчя, яке раніше не виражало нічого, крім зверхності, тепер було спотворене тваринним жахом.

— Ти... ти проклята... — просичав він.

​— Я не проклята, — Астра зробила крок вперед, і під її босою ногою тріснув золотий брук. — Я просто стала тим, що ви з мене зробили. Блядь, ви ж самі штовхнули мене в ту прірву! Ви хотіли ідеалу? Отримуйте ідеальну помсту.

​Вона підняла руку, і залишки енергії кристала сфокусувалися в лезо чистої тьми. Один помах — і голова того, хто колись віддав наказ скинути її вниз, покотилася по мармуру.

​Але сили покидали її. Кожен вдих давався з болем, легені наче наповнилися розпеченим свинцем. Світ навколо почав розмиватися. Останнє, що вона бачила — це як залишки небесного легіону готуються до останнього залпу.

​— Астро! — крик Рейвена прорізав гуркіт руйнувань.

​Він з’явився нізвідки, закриваючи її своїм тілом. Його крила були схожі на обвуглені скелети, він стікав кров’ю, але продовжував рубати кожного, хто наближався.

— Йди до Брами! — гаркнув він, відбиваючи черговий удар. — Живо! Я їх затримаю!

​— Ні! — вона вхопилася за його сорочку. — Разом, Рейвене. Або ми обидва вийдемо звідси, або нехай цей клятий рай згорить разом з нами!

​Вона вклала останні краплі своєї душі в кристал. Стався вибух. Сліпуче срібло змішалося з чорним полум’ям, розриваючи Браму Аркадії на шматки. Ударна хвиля була такою потужною, що все навколо занурилося в абсолютну темряву.