Пролог:Падіння Срібної Сльози

У ті часи, коли Небеса ще не були стерильно-білими, а боги не боялися власних тіней, світ знав Аркадію. Вона не була містом у звичному розумінні; це був сад вічності, де мармурові колони підпирали саме небо, а час текла повільно, наче густий золотий нектар.
Там жила **Астра**. Вона була найчистішою серед Іскр, створінням зі світла та невинності, чиє призначення полягало в тому, щоб вічно відбивати досконалість Творців. Її білі крила були бездоганними, а думки — прозорими.
Але в Аркадії була таємниця. Глибоко під корінням чорних троянд, у катакомбах, куди не насмілювалися заходити навіть найвищі чини, спочивала **«Сльоза Оріона»**. Це був осколок першої зірки, що згасла, коли Всесвіт був ще молодим. Вона не випромінювала світло — вона пила його, пульсуючи холодною чорнотою та шепочучи про те, що досконалість — це лише інша назва в’язниці.
Світло Астри привабило Темряву Клинка.
Одного разу, під наглядом порцелянового Ангела-Охороненця, Астра почула цей шепіт. Він не був злим; він був... живим. У світі, де все було визначено наперед, цей шепіт пропонував вибір. І Астра зробила його. Вона мріяла про кохання, про пристрасть, про право помилятися.
Того ж моменту досконалість Аркадії була порушена.
Суд був швидким. Її «дефект» визнали невиліковним. Ангел-Охоронець, чиє обличчя не виражало нічого, крім байдужості, підвів її до Краю. Білий одяг Астри потемнів, наче набряк дощем, а її білі крила вкрилися чорним попелом сумнівів.
Коли Ангел розтиснув пальці, Астра не просто впала. Вона була викреслена з буття Небес.
Вона летіла вниз крізь завісу часу, повз зірки, що відверталися від неї, прямо в обійми світу, який боги давно покинули. Вона летіла в Аркадію Тіней, де мармур був розбитий, а замість сонця царював холодний, срібний місяць.
Але вона падала не одна.
Там, у цій темряві, на неї чекав **Рейвен**. Впалий бог війни, вигнанник, чиї вугільно-чорні крила були гострими, як леза мечів. Він бачив її падіння. Він бачив Іскру, яка відмовилася згаснути.
Він підхопив її за мить до смерті, і срібний попіл руїн знявся в повітря, вітаючи свою нову королеву.
Помста Небесам почалася не з битви, а з цього падіння. Вона почалася з шепоту «Сльози Оріона», який тепер, глибоко під землею, ставав дедалі гучнішим, відчуваючи, що його власниця нарешті прибула.